Чи потрібна друга офіційна мова в Україні (розмова про мову)
Додано: 02 березня 2007, 10:52
Натрапила на цікаву працю Анатолія Погрібного "Розмови про наболіле, або якби ми вчились так як треба"
Ось деякі розділи з цієї праці.
16. ВІДКОЛИ У НАС "ДВУЯЗЫЧИЕ"
17. ЯК ОБЛАШТОВУЮТЬСЯ З МОВОЮ У СВІТІ
18. ЦЯ "ЛЕГЧАЙШАЯ" ЗБРОЯ - "ОБРУСЕНИЕ"
19. "РОЗКІШНИЙ ПАРАЗИТ НА ЧУЖОМУ МІСЦІ"
24. "ЧИМ БІЛЬШЕ НЕУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ТИМ МЕНШЕ УКРАЇНИ"
25. ЧИЯ МОВА, ТОГО Й ДЕРЖАВА
27. ОКУПОВАНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР
А нижче - Ліза з форуму Наталі зробила вибірку зі статті А. Погрібного, що становить малесеньку частину праці. Варта уваги, як би там не було:
Ребятки, позвольте предложить Вашему вниманию отрывок из статьи “Щоб не шукати Україну в Україні” известнейшего нашего публициста, ученого и вообще умнейшего человека, можно сказать, чуть ли не гуру гуманитарной ветви проукраинской элиты Анатолия Погрибного. Возможно, этот материал покажется кому-то интересным в связи с активизированными в данное время дискуссиями по поводу очередной попытки ввести «двуязычие» в Украине. Я убрала тут наиболее эмоциональную первую часть, касающуюся, в частности, законопроекта, предлагаемого А.А. Морозом, и представляю только наиболее значимый фактаж с комментариями. Долучайтеся .
(…)
По-перше, запитаймо неупереджено: чи за-хищена російська мова нашою Конституцією? Безперечно, і то настільки, що в деяких областях (фактів — цілі еверести) українська мова опинилася у становищі дискримінованої мови меншини. Нагадаю, що, на відміну від мов інших ет-носів, російську мову окремо акцентовано у відповідній статті Конституції.
І по-друге, запитаймо: те, що передбачено законопроектом, зміцнить Україну чи, навпа-ки, ослабить?
доречно придивитися тут до практики мов-ного облаштування найбільших країн світу — Російської Федерації і США. Коли Україна — унітарна держава, то РФ — федерація з багатьма національними автономіями та округами, у якій спостерігається тенденція до того, що не-вдовзі етнічні росіяни опиняться у меншині. І ось попри це, єдина офіційна мова країни — російська. Це — святиня; зміцнення її ваги та авторитету, так видається, є важливішим для цієї держави, ніж будь-яке з економічних пи-тань.
Те саме стосується і такого конгломерату етносів та мов, як США, де старанно дотримуються принципу „одна держава — одна нація (політична) — одна офіційна мова". Чо-му? Тому, що, як підкреслюють американці (варто ознайомитися бодай з опублікованим у 1998 р. біллем Сенату, який заперечив дома-гання іспаномовної спільноти у США утвер-дити як офіційну також й іспанську мову), од-на офіційна мова „збирає націю докупи", спрацьовує на зміцнення єдності, цілісності країни. Інший же, протилежний шлях, - то шлях до дезінтеграції, ослаблення цілісності, а то й розпаду країни. Ніхто не має наміру на-ступати на американські мовно-культурні відмінності, стверджував у розпалі згаданих дискусій у Сенаті республіканець Білл Мар-тіні, однак „наше майбутнє як нації залежить від утвердження на спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед".
Як не згадати у зв'язку з цим те, у який спосіб входять у так звані глобалізаційні процеси країни Західної Європи. Здійснюється це таким чином, що, всупереч поширюваній у нас думці, буцімто відбувається те в спосіб легковаження, нівелювання національних оз-нак, насправді у питаннях збереження кож-ною з цих країн своєї національної мови та культури поступок у цих питаннях не вияви-мо ані на міліметр. Так - глобалізуємося, так - об'єднуємося (економічно, фінансове - ось євро запровадили, спільну Конституцію кілька тижнів тому прийняли), але національ-на мова, національна культура кожного — ані руш! Це - святе, це - душа кожного з народів, розпізнавальна, візитна картка держав, переважна більшість яких побудована в Європі за національним принципом. Відтак мовна прикмета європейських країн чітка та однозначна: повсюдно, скрізь звучить у них, у тому числі в міжнаціональному спілкуванні, одна, спільна для кожної країни мова - та, що й має статус чи офіційної, чи національ-ної, чи державної. І то - незважаючи на те, що й національних меншин, й іммігрантів у більшості з цих країн не менше (!), ніж є їх в Україні.
Неважко спрогнозувати, одначе, що в по-шуках аргументів для схвалення цього законопроекту прибічники офіційної двомовності знову киватимуть на ті країни, де є по дві, а то й більше офіційних мов, — як-от на Бельгію, Швейцарію, Фінляндію, Люксембург, поза Європою — Канаду тощо. Та належить знати, що в мовному облаштуванні тієї ж Європи, на яку ми ніби хочемо орієнтуватися, всі названі країни — то, власне, країни-винятки, які тільки підкреслюють значущість правила, й обумовлені ці винятки тим, що для них існу-вали або й сьогодні існують справді вагомі історичні підстави, яких — усім це треба зна-ти—в Україні немає. Скажімо, не прибували ми звідкілясь в Україну, як то французи та англійці до Канади, а навпаки — автохтонно, з пра-пра- і правіків тут живемо, тримаючи естафету свого рідного українського слова. Або — історично ми не розділяли території своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами, як то з незапам'ятних часів розділено територію Швейцарії, основні етноси якої, кожен живу-чи у своїй частині цієї країни, цивілізовано і домовилися, що кожна з їхніх мов — державна та що непорушність територій цих мов дотримуватиметься найскрупульозніше.
Та й загалом — згадуючи про країни-винятки, чому наші політики так часто не договорюють про справжній стан справ у деяких з них? Про те, наприклад, що історично набута офіційна двомовність вилилася у велику за-грозу для державної цілісності Канади (зга-даймо: для виходу зі складу цієї країни французькомовної провінції Квебек не вистачило в 1997 році лише одного (!) відсотка голосів). Або про те, що офіційна двомовність (фла-мандська та французька мови) є повсякчас-ним джерелом міжмовної напруги в Бельгії, через що влада змушена докладати неабияких зусиль для убезпечення цілісності країни.
То що, логічно запитати, комусь цей канадійський чи бельгійський досвід, котрий є небезпечний для цих країн, уже й зовсім спа-ти не дає, і він намагається перенести його в Україну, домігшися для неї разом з офіційною двомовністю і величезної міжнаціональної на-пруги, що може мати найзгубніші наслідки в результаті отієї позиції no pasaran, яку ук-раїнство продемонструє неодмінно? Гай-гай, навіщо це будити, навіщо розпалювати?
А який, до речі, повчальний приклад Фінляндії, що, зумівши визволитися від довготривалого панування в її офіційній сфері шведської мови, надала цій мові статус другої державної лише тоді, коли фінській мові вона більше вже не могла загрожувати, а саме: на 1919-й рік, коли це сталося, фінська стала мо-вою вже понад вісімдесяти відсотків населен-ня країни (за опитуванням 2000 р. українську мову в Україні вважають рідною 63,8%), хоча ще в першій половині XIX ст. мовою адміністрації, освіти і т. ін. була тут шведська. І лише по досягненні цих вісімдеся-ти і змогло перейти у практичну площину пи-тання про державний статус для мови шведсь-кої, дарма що нині це — мова лише шести відсотків населення країни.
Унікальне важливий та повчальний цей фінляндський досвід! Зайвий раз він доводить, що якщо десь, у якійсь культурній країні і за-проваджують офіційну двомовність, то тільки за умови стовідсоткової гарантії, що мові ти-тульної нації це й щонайменшою мірою не нашкодить.
Але що бачимо в українській ситуації? Як-раз і бачимо повсякчасні домагання запровадити офіційну двомовність за обставин, ко-ли українська мова ще тільки починає розпря-млятися, коли й без узаконеного статусу російської як офіційної їй, українській, дово-диться почуватися подекуди, як попідтинню, максимум, повторюю, — як мові національної меншини. Але тоді про що йдеться? Про підвищення статусу російської мови, ущем-лення для якої в Україні існують лише в уяві політиканів, чи про узаконення оцього жеб-рацького попідтинню для мови української? тобто праспоконвічному, праодвічному, авто-хтонному на цій частині планети масиву українського етносу — титульній нації — на-стирливо, набридливо, у спосіб взяти українство за жабри чи на змор, нав'язується цілковито перевернутий з ніг на голову мов-ний порядок, котрий здатен продемонструвати хіба що вияв живого та живучого у наші дні неоколоніалізму. Кожному мусить бути зро-зуміло, що доки українство та його мова на-лежно не зміцнилися, навіть і порушувати пи-тання про офіційну двомовність в Україні, ки-дати українську мову в обставини дикої і по-ки що нерівноправної конкуренції з російсь-кою, прирікати обидві мови на спроби неми-нучого витіснення однією іншої у різних сфе-рах — то означає виявляти відверту недруж-ність до українства, ба, навіть жорстокість, що має на меті банальне та брутальне поглинення слабшого сильнішим або, щонайменше, за-провадження в Україні африканського мовно-го варіанту. Нав'язуючи нам останній, певні кола, власне, і домагаються, щоб мовне об-личчя України було того ж роду і типу, що і в таких країнах, як Ботсвана, Кенія, Намібія, Самоа або Бурунді чи Руанда, де, крім своїх національних мов, офіційними є також англійська або французька. Та маймо на увазі: у міру зміцнення національних держав цей варіант відійде у минуле і в африканських країнах. То що виходить — хтось (О.Мороз та-кож) воліє „мовну Африку" утвердити на-томість в Україні?
Конче слід рахуватися і ще з однією украй посутньою обставиною — нормою, що її при-бічники цього статусу воліють „не помічати". Як легко спостерегти, ті мови, які в деяких країнах паралельно функціонують як державні (офіційні), є не близькі між собою, а достатньо віддалені. Щобільше, це — різні мовні рули. Так, з двох державних мов Канади французька мова належить до романської групи мов, тоді як англійська — до германської, (і ж мовні групи розводять на значну відстань одну від одної і державні мови в Бельгії та Люксембурзі. А у Фінляндії ця віддаленість набуває вже й зовсім радикального характеру, оскільки виявляється, що рівні різних мовних сімей (фінська мова належить до угро-фінської мовної сім'ї, шведська - до германської).
Тобто світовий мовний досвід доводить уникання країнами ситуації, коли наділеними найвищим статусом проголошувалися б ті мо-ви, які є близькими, спорідненими між собою. І то зовсім зрозуміло, чим пояснюється це уникання. Тим, щоб унеможливити неминучу конфронтацію близьких мов у разі, якби вони водночас були проголошені державними (офіційними), тим, щоб уникнути тиску їх од-на на одну, не допустити витіснення одна од-ною.
Чи зафіксовано стосовно цього виняток? Так, мої дописувачі підказують мені: це — Афганістан, у якому дві офіційні мови, споріднені між собою дарі й пушту, належать до однієї — іранської групи мов. Але що має-мо в Афганістані? Те, що цю країну здавна роздирають суперечності, що політична нація там розколена, що там воюють, убивають вже й без присутності іноземних окупантів. З цьо-го можна зробити висновок, що надання в одній і тій же країні однакового статусу спорідненим між собою мовам та брак єдності суспільства взаємопов'язані. Хтось хотів би і для нас такої ситуації?
Звичайно, мовна конфронтація в Аф-ганістані — одна з часткових причин тривалої відсутності миру в цій країні. Згадувати ж про неї саме як про нічим не виправданий відступ від світової норми варто тому, що українська та російська мови, які законопроект обидві проголошує офіційними на всій території Ук-раїни, теж належать до однієї — східно-слов'янської — групи мов. Відтак наївно було б вважати, що в разі надання обом їм найви-щого статусу їхні стосунки могли б стати па-ритетними. Де вже й говорити про цю пари-тетність, якщо й без згаданого статусу упро-довж усіх років кучмівського режиму зросійшувачі захоплювали для російської мо-ви все нові й нові плацдарми в Україні, став-лячи під величезну загрозу як етнічну, так і лінгвістичну структуру нашого суспільства.
Зрештою, бодай і такий наслідок втілення у життя ідей законопроекту змоделюймо: до панівної російської мови в неофіційній сфері наших міст додасться (внаслідок прийняття відповідного закону) ця ж таки російська мо-ва вже також і в офіційній сфері. І що тоді стається з українською мовою? Опиняється вона хіба що там, де — чого по приклад дале-ко ходити? — білоруська в Білорусі, що стала мовою лише десь 16 відсотків населення, пе-реважно сільського, майже вже вигнаною (значною мірою — за ось ці „бацькові" роки, тобто відколи білоруська та російська були урівнені в своєму статусі) зі своєї землі...
Ми, українці, не допустимо такої ситуації? Звичайно, не допустимо, тим більше, що після недавнього Майдану вже точно знаємо, що „ми разом, нас багато і нас не подолати". [ все ж про загрозу пам'ятати варто. Ось бо як писав мені якось один з моїх радіослухачів: Доли на антидержавному мітингу в Євпаторії І запитав одного з організаторів: „А чи за рівного статусу мов кримський чиновник відповість українською, якщо до нього нею вернуться?" — то відповідь почув таку: „Если нам удастся добиться для русского языка стауса официального, то тогда на ихнюю долбаную мову мы и будем плевать официально".
О, я переконаний: є небезпека, що не лише в Євпаторії вчинить так чиновник. І не тільки в Донецьку — у Києві також. Та навіть у Львові... Тому й необхідні нам такі мовні законопроекти, які замість розбурхування міжнаціональних пристрастей, прислужували б лише порозумінню у суспільстві, як і тому, щоб усі ми таки, нарешті, не тільки бачили, а й повнозвучно чули Україну в Україні.
Анатолій ПОГРІБНИЙ. (“Літературна Україна”, № 3(5090) від 27 січня 2005 року)
Ось деякі розділи з цієї праці.
16. ВІДКОЛИ У НАС "ДВУЯЗЫЧИЕ"
17. ЯК ОБЛАШТОВУЮТЬСЯ З МОВОЮ У СВІТІ
18. ЦЯ "ЛЕГЧАЙШАЯ" ЗБРОЯ - "ОБРУСЕНИЕ"
19. "РОЗКІШНИЙ ПАРАЗИТ НА ЧУЖОМУ МІСЦІ"
24. "ЧИМ БІЛЬШЕ НЕУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ТИМ МЕНШЕ УКРАЇНИ"
25. ЧИЯ МОВА, ТОГО Й ДЕРЖАВА
27. ОКУПОВАНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР
А нижче - Ліза з форуму Наталі зробила вибірку зі статті А. Погрібного, що становить малесеньку частину праці. Варта уваги, як би там не було:
Ребятки, позвольте предложить Вашему вниманию отрывок из статьи “Щоб не шукати Україну в Україні” известнейшего нашего публициста, ученого и вообще умнейшего человека, можно сказать, чуть ли не гуру гуманитарной ветви проукраинской элиты Анатолия Погрибного. Возможно, этот материал покажется кому-то интересным в связи с активизированными в данное время дискуссиями по поводу очередной попытки ввести «двуязычие» в Украине. Я убрала тут наиболее эмоциональную первую часть, касающуюся, в частности, законопроекта, предлагаемого А.А. Морозом, и представляю только наиболее значимый фактаж с комментариями. Долучайтеся .
(…)
По-перше, запитаймо неупереджено: чи за-хищена російська мова нашою Конституцією? Безперечно, і то настільки, що в деяких областях (фактів — цілі еверести) українська мова опинилася у становищі дискримінованої мови меншини. Нагадаю, що, на відміну від мов інших ет-носів, російську мову окремо акцентовано у відповідній статті Конституції.
І по-друге, запитаймо: те, що передбачено законопроектом, зміцнить Україну чи, навпа-ки, ослабить?
доречно придивитися тут до практики мов-ного облаштування найбільших країн світу — Російської Федерації і США. Коли Україна — унітарна держава, то РФ — федерація з багатьма національними автономіями та округами, у якій спостерігається тенденція до того, що не-вдовзі етнічні росіяни опиняться у меншині. І ось попри це, єдина офіційна мова країни — російська. Це — святиня; зміцнення її ваги та авторитету, так видається, є важливішим для цієї держави, ніж будь-яке з економічних пи-тань.
Те саме стосується і такого конгломерату етносів та мов, як США, де старанно дотримуються принципу „одна держава — одна нація (політична) — одна офіційна мова". Чо-му? Тому, що, як підкреслюють американці (варто ознайомитися бодай з опублікованим у 1998 р. біллем Сенату, який заперечив дома-гання іспаномовної спільноти у США утвер-дити як офіційну також й іспанську мову), од-на офіційна мова „збирає націю докупи", спрацьовує на зміцнення єдності, цілісності країни. Інший же, протилежний шлях, - то шлях до дезінтеграції, ослаблення цілісності, а то й розпаду країни. Ніхто не має наміру на-ступати на американські мовно-культурні відмінності, стверджував у розпалі згаданих дискусій у Сенаті республіканець Білл Мар-тіні, однак „наше майбутнє як нації залежить від утвердження на спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед".
Як не згадати у зв'язку з цим те, у який спосіб входять у так звані глобалізаційні процеси країни Західної Європи. Здійснюється це таким чином, що, всупереч поширюваній у нас думці, буцімто відбувається те в спосіб легковаження, нівелювання національних оз-нак, насправді у питаннях збереження кож-ною з цих країн своєї національної мови та культури поступок у цих питаннях не вияви-мо ані на міліметр. Так - глобалізуємося, так - об'єднуємося (економічно, фінансове - ось євро запровадили, спільну Конституцію кілька тижнів тому прийняли), але національ-на мова, національна культура кожного — ані руш! Це - святе, це - душа кожного з народів, розпізнавальна, візитна картка держав, переважна більшість яких побудована в Європі за національним принципом. Відтак мовна прикмета європейських країн чітка та однозначна: повсюдно, скрізь звучить у них, у тому числі в міжнаціональному спілкуванні, одна, спільна для кожної країни мова - та, що й має статус чи офіційної, чи національ-ної, чи державної. І то - незважаючи на те, що й національних меншин, й іммігрантів у більшості з цих країн не менше (!), ніж є їх в Україні.
Неважко спрогнозувати, одначе, що в по-шуках аргументів для схвалення цього законопроекту прибічники офіційної двомовності знову киватимуть на ті країни, де є по дві, а то й більше офіційних мов, — як-от на Бельгію, Швейцарію, Фінляндію, Люксембург, поза Європою — Канаду тощо. Та належить знати, що в мовному облаштуванні тієї ж Європи, на яку ми ніби хочемо орієнтуватися, всі названі країни — то, власне, країни-винятки, які тільки підкреслюють значущість правила, й обумовлені ці винятки тим, що для них існу-вали або й сьогодні існують справді вагомі історичні підстави, яких — усім це треба зна-ти—в Україні немає. Скажімо, не прибували ми звідкілясь в Україну, як то французи та англійці до Канади, а навпаки — автохтонно, з пра-пра- і правіків тут живемо, тримаючи естафету свого рідного українського слова. Або — історично ми не розділяли території своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами, як то з незапам'ятних часів розділено територію Швейцарії, основні етноси якої, кожен живу-чи у своїй частині цієї країни, цивілізовано і домовилися, що кожна з їхніх мов — державна та що непорушність територій цих мов дотримуватиметься найскрупульозніше.
Та й загалом — згадуючи про країни-винятки, чому наші політики так часто не договорюють про справжній стан справ у деяких з них? Про те, наприклад, що історично набута офіційна двомовність вилилася у велику за-грозу для державної цілісності Канади (зга-даймо: для виходу зі складу цієї країни французькомовної провінції Квебек не вистачило в 1997 році лише одного (!) відсотка голосів). Або про те, що офіційна двомовність (фла-мандська та французька мови) є повсякчас-ним джерелом міжмовної напруги в Бельгії, через що влада змушена докладати неабияких зусиль для убезпечення цілісності країни.
То що, логічно запитати, комусь цей канадійський чи бельгійський досвід, котрий є небезпечний для цих країн, уже й зовсім спа-ти не дає, і він намагається перенести його в Україну, домігшися для неї разом з офіційною двомовністю і величезної міжнаціональної на-пруги, що може мати найзгубніші наслідки в результаті отієї позиції no pasaran, яку ук-раїнство продемонструє неодмінно? Гай-гай, навіщо це будити, навіщо розпалювати?
А який, до речі, повчальний приклад Фінляндії, що, зумівши визволитися від довготривалого панування в її офіційній сфері шведської мови, надала цій мові статус другої державної лише тоді, коли фінській мові вона більше вже не могла загрожувати, а саме: на 1919-й рік, коли це сталося, фінська стала мо-вою вже понад вісімдесяти відсотків населен-ня країни (за опитуванням 2000 р. українську мову в Україні вважають рідною 63,8%), хоча ще в першій половині XIX ст. мовою адміністрації, освіти і т. ін. була тут шведська. І лише по досягненні цих вісімдеся-ти і змогло перейти у практичну площину пи-тання про державний статус для мови шведсь-кої, дарма що нині це — мова лише шести відсотків населення країни.
Унікальне важливий та повчальний цей фінляндський досвід! Зайвий раз він доводить, що якщо десь, у якійсь культурній країні і за-проваджують офіційну двомовність, то тільки за умови стовідсоткової гарантії, що мові ти-тульної нації це й щонайменшою мірою не нашкодить.
Але що бачимо в українській ситуації? Як-раз і бачимо повсякчасні домагання запровадити офіційну двомовність за обставин, ко-ли українська мова ще тільки починає розпря-млятися, коли й без узаконеного статусу російської як офіційної їй, українській, дово-диться почуватися подекуди, як попідтинню, максимум, повторюю, — як мові національної меншини. Але тоді про що йдеться? Про підвищення статусу російської мови, ущем-лення для якої в Україні існують лише в уяві політиканів, чи про узаконення оцього жеб-рацького попідтинню для мови української? тобто праспоконвічному, праодвічному, авто-хтонному на цій частині планети масиву українського етносу — титульній нації — на-стирливо, набридливо, у спосіб взяти українство за жабри чи на змор, нав'язується цілковито перевернутий з ніг на голову мов-ний порядок, котрий здатен продемонструвати хіба що вияв живого та живучого у наші дні неоколоніалізму. Кожному мусить бути зро-зуміло, що доки українство та його мова на-лежно не зміцнилися, навіть і порушувати пи-тання про офіційну двомовність в Україні, ки-дати українську мову в обставини дикої і по-ки що нерівноправної конкуренції з російсь-кою, прирікати обидві мови на спроби неми-нучого витіснення однією іншої у різних сфе-рах — то означає виявляти відверту недруж-ність до українства, ба, навіть жорстокість, що має на меті банальне та брутальне поглинення слабшого сильнішим або, щонайменше, за-провадження в Україні африканського мовно-го варіанту. Нав'язуючи нам останній, певні кола, власне, і домагаються, щоб мовне об-личчя України було того ж роду і типу, що і в таких країнах, як Ботсвана, Кенія, Намібія, Самоа або Бурунді чи Руанда, де, крім своїх національних мов, офіційними є також англійська або французька. Та маймо на увазі: у міру зміцнення національних держав цей варіант відійде у минуле і в африканських країнах. То що виходить — хтось (О.Мороз та-кож) воліє „мовну Африку" утвердити на-томість в Україні?
Конче слід рахуватися і ще з однією украй посутньою обставиною — нормою, що її при-бічники цього статусу воліють „не помічати". Як легко спостерегти, ті мови, які в деяких країнах паралельно функціонують як державні (офіційні), є не близькі між собою, а достатньо віддалені. Щобільше, це — різні мовні рули. Так, з двох державних мов Канади французька мова належить до романської групи мов, тоді як англійська — до германської, (і ж мовні групи розводять на значну відстань одну від одної і державні мови в Бельгії та Люксембурзі. А у Фінляндії ця віддаленість набуває вже й зовсім радикального характеру, оскільки виявляється, що рівні різних мовних сімей (фінська мова належить до угро-фінської мовної сім'ї, шведська - до германської).
Тобто світовий мовний досвід доводить уникання країнами ситуації, коли наділеними найвищим статусом проголошувалися б ті мо-ви, які є близькими, спорідненими між собою. І то зовсім зрозуміло, чим пояснюється це уникання. Тим, щоб унеможливити неминучу конфронтацію близьких мов у разі, якби вони водночас були проголошені державними (офіційними), тим, щоб уникнути тиску їх од-на на одну, не допустити витіснення одна од-ною.
Чи зафіксовано стосовно цього виняток? Так, мої дописувачі підказують мені: це — Афганістан, у якому дві офіційні мови, споріднені між собою дарі й пушту, належать до однієї — іранської групи мов. Але що має-мо в Афганістані? Те, що цю країну здавна роздирають суперечності, що політична нація там розколена, що там воюють, убивають вже й без присутності іноземних окупантів. З цьо-го можна зробити висновок, що надання в одній і тій же країні однакового статусу спорідненим між собою мовам та брак єдності суспільства взаємопов'язані. Хтось хотів би і для нас такої ситуації?
Звичайно, мовна конфронтація в Аф-ганістані — одна з часткових причин тривалої відсутності миру в цій країні. Згадувати ж про неї саме як про нічим не виправданий відступ від світової норми варто тому, що українська та російська мови, які законопроект обидві проголошує офіційними на всій території Ук-раїни, теж належать до однієї — східно-слов'янської — групи мов. Відтак наївно було б вважати, що в разі надання обом їм найви-щого статусу їхні стосунки могли б стати па-ритетними. Де вже й говорити про цю пари-тетність, якщо й без згаданого статусу упро-довж усіх років кучмівського режиму зросійшувачі захоплювали для російської мо-ви все нові й нові плацдарми в Україні, став-лячи під величезну загрозу як етнічну, так і лінгвістичну структуру нашого суспільства.
Зрештою, бодай і такий наслідок втілення у життя ідей законопроекту змоделюймо: до панівної російської мови в неофіційній сфері наших міст додасться (внаслідок прийняття відповідного закону) ця ж таки російська мо-ва вже також і в офіційній сфері. І що тоді стається з українською мовою? Опиняється вона хіба що там, де — чого по приклад дале-ко ходити? — білоруська в Білорусі, що стала мовою лише десь 16 відсотків населення, пе-реважно сільського, майже вже вигнаною (значною мірою — за ось ці „бацькові" роки, тобто відколи білоруська та російська були урівнені в своєму статусі) зі своєї землі...
Ми, українці, не допустимо такої ситуації? Звичайно, не допустимо, тим більше, що після недавнього Майдану вже точно знаємо, що „ми разом, нас багато і нас не подолати". [ все ж про загрозу пам'ятати варто. Ось бо як писав мені якось один з моїх радіослухачів: Доли на антидержавному мітингу в Євпаторії І запитав одного з організаторів: „А чи за рівного статусу мов кримський чиновник відповість українською, якщо до нього нею вернуться?" — то відповідь почув таку: „Если нам удастся добиться для русского языка стауса официального, то тогда на ихнюю долбаную мову мы и будем плевать официально".
О, я переконаний: є небезпека, що не лише в Євпаторії вчинить так чиновник. І не тільки в Донецьку — у Києві також. Та навіть у Львові... Тому й необхідні нам такі мовні законопроекти, які замість розбурхування міжнаціональних пристрастей, прислужували б лише порозумінню у суспільстві, як і тому, щоб усі ми таки, нарешті, не тільки бачили, а й повнозвучно чули Україну в Україні.
Анатолій ПОГРІБНИЙ. (“Літературна Україна”, № 3(5090) від 27 січня 2005 року)
І не кажи. А вони ніяк не заспокояться з тією другою державною мовою. 