Вітаю! Не могла пройти повз теми мовчки.
На головне її питання маю свою відповідь: імідж України полізе з ями тільки за нею самою. Лейдіз фьорст. Інше питання, чи вилізе Україна колись із ями. Дотоді прикрашання української реальності ззовні вважаю популізмом, а отже справою совісті. Як на мене, господар з совістю не буде білити хату ззовні, якщо вона валиться зсередини.
Як організатор виставки [new]kraine, про яку також йдеться у темі, дякую всім, хто приділив їй увагу. Мені приємні відгуки і критика - це допомагає розвиватись.
Робота над виставкою та спілкування з її відвідувачами мені самій дали багато що зрозуміти. Про це і хочу сказати далі.
Я знаю з досвіду роботи в арт-аґенції, як робиться українська "культура" в самій країні. За рік перебування у Німеччині, споглядання культури Гамбургу та після власних спроб донести нашу сучасну культуру до німецької публіки, зробила висновки: сучасної української культури і мистецтва не існує. Сучасного у розумінні відповідного часу і актуального сьогодні. Нам, шановні, нема чого запропонувати європейському сучаснику, що могло б його здивувати чи бодай зацікавити. Нічого, окрім того, ким і чим ми є.
А є ми звичайною пострадянською країною, слабкою морально і невизначеною з цінностями. Єдиним світлим проблиском для європейської спільноти була Помаранчева революція, і та злила всі надії. Окремі письменники або музичні колективи цікаві тим, що вони існують, бо німці просто цікавляться літературою - загалом, тож читають і наших, а більш-менш популярною музикою є просто якісна конкурентноспроможна. До того ж, поки сам митець не вийде на західних менеджерів і не забезпечить собі орагнізаційний успіх, не досягне бодай тієї популярності, що мають Андрухович або Гайдамаки.
В усьому іншому Україна є просто невідомой екзотикою. А не вирізняють її поміж інших постСРСР, бо вона нічим і не різниться від, наприклад, Молдови чи Болгарії. Для пересічного німецького бюргера, якими є більшість. Ми НІЧОГО не зробили для того, щоб імідж був унікальним. Кожен день перебування у Німеччині мені було соромно за країну, де я народилася і представником якої мусила виступати за програмою фонду Р.Боша. Приїхала, сповнена патріотизму, але потім зрозуміла, що нема для нього підґрунтя, нічим мені гордитися.
Я можу погодитись, що мистецька цінність фоторафій з виставки могла не відповідати дечиїм очікуванням за якістю. (Повну підборку виставлених фото можна знайти у галереї сайту
http://www.newkraine.de) Це не було метою кураторської концепції. Основний наголос ставився на молодих непрофесійних митців та реалістичність. А фотографія в цьому збрехати не дасть.
Основною метою проекту була інформативність. Саме інформативність, а не іміджевість. Вибачте, але я не хочу чути про імідж від тих, хто втік за кордон шукати кращого життя.
Для традиційного погляду на Україну на виставці було представлено бібліотеку з альбомами полів-лісів, які відвідувачі переглядали з не меншою цікавістю. Дякую за надання альбомів Консулу панові Андрію Мельнику. Це було єдиною підтримкою з офіційної української сторони. Загалом проект профінансований коштами Фонду Р.Боша та реалізований за чудової підтримки все тих же німців.
Також хочу зазначити, що німецька публіка зустріла виставку з величезним теплом та інтересом. Без винятків. Не треба нам самим ідеалізувати європейське суспільство. Директор театрального гуртка перед кадром, де сільсікі хлопчаки грають у футбол, а біля воріт стоїть корова, зазначив, що так само грався в селі в дитинстві. Говорили ми з людьми і про кахлі, адже було цікаво почути неупереджену думку. І відповіддю було абсолютно спокійне: ну то й що, в Німеччині ви знайдете немало гуртожитків, що виглядають так само. А фото, де наречена в гумових чоботах йде сільською дорогою до шлюбу, стало фаворитом, німці захоплювалися його глибокою людяністю і розчулювалися. Не співчували, а саме виражали глибокі емоції та повагу.
У мене були сумніви щодо доцільності проекту виставки, але вони повністю розвіялися по її завершенню. Німецька публіка, для якої виставку і було проведено, сприйняли її так, як і було задумано. Вони побачили повагу Маіка Фройденберга до людей і суспільства, яке він для себе відкрив. Вони захоплювались і цікавились побаченим, питали, як можна до України поїхати і побачити все на власні очі. І це плюс до їхньої культури та відкритості.
А до україців у мене єдине питання: чому ж ви мігрували з України, якщо вона така прекрасна? Чому вам не хочеться бачити речі такими, як вони є?
Я знову повернулася до Дніпропетровська і маю намір продовжити роботу міжнародним менеджером культури. Хоч і вщент розчарована державою, де довелося народитися. Але вона моя.
Буду рада обговорити ініціативи та можливості співпраці з тими, хто готовий не лише говорити про імідж. Пишіть на
julia.owtscharenko@moe-kulturmanager.de
Щиро,
Юлія Овчаренко