Звернення Всеукраїнської Ради Церков i релiгiйних органiзацi

[Stephan]

Звернення Всеукраїнської Ради Церков i релiгiйних органiзацiй з приводу 75-рiччя Голодомору

75 років відділяє нас від однієї з найбільших трагедій в історії України та всього людства – Голодомору 1932-33 рр. Кількість жертв цієї трагедії, яка обчислюється мільйонами, вражає. Ще більше вражає жорстокий і нелюдський спосіб їхнього знищення – штучний голод, спланований та втілений в життя тогочасним більшовицьким керівництвом Радянського Союзу.

Протягом тривалого часу правда про цей злочин ретельно приховувалася. Партійний наказ змусив мовчати істориків. Але ніхто не змусить мовчати народну пам’ять. Ніхто не зможе прибрати безмовних свідків страшного злочину – братські могили жертв Голодомору. Такі могили є майже у всіх селах та містах підрадянської України. Ці могили вимагають від кожного з нас піднести свій голос на захист правди.

Страшна правда полягає в тому, що за наказом державно-партійного керівництва Радянського Союзу за кілька місяців 1932-33 рр. в Україні було заморено голодом більше наших співвітчизників, ніж їх загинуло під час ІІ Світової війни. Жертв останньої ми пам’ятаємо і шануємо. Так само ми повинні вшанувати пам’ять і загиблих від Голодомору.

У кожному місті та селі України має з’явитися пам’ятний знак, який нагадуватиме живим про трагедію Голодомору. Потрібно, щоб науковці ретельно вивчили та оприлюднили всі свідчення і документи, які проливають світло на цю подію. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні зробити все можливе для того, щоб правда про Голодомор, його причини та наслідки, стала загальновідомою як в Україні, так і за кордоном.

Зло має бути назване злом, злочин – названий злочином. Не може бути жодного виправдання діям тих, хто прирік на жахливу голодну смерть мільйони людей. Тим, хто відбирав останні продукти, хто зі зброєю в руках не давав людям жодної можливості врятуватися, заганяючи їх назад у голодні села. Правда про страшний геноцид українського народу має звучати голосно, бо народ, який не пам’ятає свого минулого, приречений на блукання у пошуках майбутнього.

Ця правда повинна об’єднати український народ. Бо тільки єднання навколо правди допомагає народу переживати найстрашніші етапи свого історичного шляху. Не потрібно шукати помсти, бо злочинці лягли у землю, як і їхні жертви. І тепер для них єдиним справедливим суддею є Бог, який праведно воздасть кожному за його вчинками. Ми закликаємо до усвідомлення страшної правди про Голодомор, бо тільки зрозумівши своє минуле, давши йому належну оцінку, ми зможемо краще зрозуміти й свій шлях у майбутньому.

Пам’ять про спільну трагедію Голодомору 1932-33 рр. об’єднує нас незалежно від національності, віросповідання або політичних переконань. Згадуючи жертв геноциду ми повинні віддати їм належну шану. Ми маємо піднести свою молитву, засвітити свічку пам’яті. Ми просимо у Бога, щоб наша українська земля і наш народ ніколи більше у своїй історії не зазнавали подібних трагедій. І кожен нехай зробить для цього все необхідне. Слово правди про Голодомор та пам’ять про його жертви допоможе нам у цьому.
Закликаємо на всіх вас Боже благословення!

Звернення підписали:
Філарет – Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України; Володимир – Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України; Любомир (Гузар) – Верховний Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал; Маркіян Трофим'як – Заступник Голови Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України, Єпископ; Мефодій – Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України; В’ячеслав Нестерук – Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн баптистів; Михайло Паночко – Єпископ Церкви християн віри євангельської України; Леонід Падун – Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви; Андрій Гамбург – Президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви України; Василь Райчинець – Голова Союзу вільних церков християн віри євангельської; Яків Дов Блайх – Головний рабин м. Києва та України, Президент Об'єднання іудейських релігійних організацій України; Ахмед Тамім – Муфтій Духовного управління мусульман України; Еміралі Аблаєв – Муфтій Духовного управління мусульман Криму; Григорій Комендант – Президент Українського Біблійного Товариства.

23 листопада 2007 року

[Снігурка]

Андрій Гамбург – Президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви України; Григорій Комендант – Президент Українського Біблійного Товариства.

розумію що не в тему, але які звучні імена

[Svitlana]

А Православна Церква Московського патріархату знову не фігурує у цьому питанні національної важливості. При тому, що росіяни зараз вже затято пробують спихати вину на грузина, українців на чолі тодішньої української республіки.. А попри все поводяться вони гідно спадкоємців союзу

[Sviz]

хоча би вже не заперечують, що то вигадки

[Svitlana]

А як вони можуть заперечувати? Живі свідки ще свідчать! Величезна купа фото та відео... Діти тих, хто голодував знають про це. І діти тих, хто виконували накази, знають про це теж. То не древня Русь.

[сянка]

От ми багато тут говоримо про Московський патріархат. А в той же час багато хто ходить в його церкви навіть тут. Парадокс?

[Valentyna]

Справа не в парадоксі, а скоріше у звичках чи традиціях.
Не так легко ці звички чи традиції змінити, особливо базуючись на суто ідейних міркуваннях.
Наведу банальний приклад.
Коли утворився Київський Патріархат в Києві (як і по всі Україні) почався переділ церков (будівель і паств). На мій погляд, ще й сьогодні не так легко розібратися, що кому належить, особливо якщо ходиш до церкви лише час від часу і не вважаєш себе частиною якогось приходу; тому на таблички при вході в храм не особливо дивишся...
При всій моїй симпатії до Київського Патріархату, мою хрещеницю я хрестила у церкві Московського Патріархату, бо саме у ЦІЙ церкві (читай будівлі) хрестилися щонайменше 4 покоління із її сім"ї. І на моє питання до прабабці моєї хрещениці, чи дійсно вона поділяє доктрину Московського Патріархату я отримала відповідь приблизно таку:"До чого тут Доктрина? Поки отці церкви горщики ділять і розібратися не можуть хто з них найголовніший, нам що дитину не хрестити? Бог - один, а церкви рано чи пізно об'єднаються..."
На мою думку дуже важливо щоб священик служив Богу (а не мамоні) і при цьому у нього вистачало здорового людського глузду не провокувати паству на розбрат і неповагу до прихожан інших церков (незалежно від офіційної доктрини голів церкви), бо інакше це починає виглядати, як політичний маскарад, а не життя у вірі.
Зі мною сміливо можна не погоджуватися, це всього-навсього моя особиста думка.

[сянка]

Дійсно, у кожного своя думка, а також право молитись чи не молитись і де молитись. Але для мене все ж важливіша ідеологія, а не будівля.

[Svitlana]

Якщо взяти умови Цюріха, то є вибір з місцевих католицьких, протестантських тощо, православної російської або ніякої. Російська найбільше наближена до нашої (атмосферою, інтер"єром, мовою), тому, гадаю, і ходять люди до неї більше.

[сянка]

Вище була мова, що Московська церква, парафії якої є найчисленнішими в Україні, не взяли участі в заході, в якому були представлені всі присутні на Україні релігії. Це я до теми ідеології.

[Svitlana]

Ага, а закінчили "за упокой", як то кажуть... Ні, дійсно, просто в нас такі люди - як до Бога, то яка різниця до якої церкви, навіть до тої, що відверто суперечить національним інтересам. Одним словом "ходити до церкви" стоїть осторонь будь-якої політики.
І я вважаю, що це правильно в загальному.
Неправильно, коли священики проповідують різницю, точніше, "рознь", між людьми у церкві з будь-якої причини, а з політичної і поготів.