Історія України -відродження української волі

Stephan

Ярослав Сватко: «Отечественная Война» и Украина
http://maidan.org.ua/static/mai/1178309795.html
«Отечественная Война» и Украина

Поражение Москвы в Украине поставило в повестку дня вопрос об отношении украинцев ко многим советско-российским ценностям, которые так или иначе десятилетиями внушались Украине.
23 февраля во "Львовской газете” появилась статья бывшего редактора (1992–96) официального издания бандеровской ОУН "Шлях Перемоги” ("Путь Победы”) Ярослава Сватко "Великая Отечественная Война и Украина: мухи отдельно, котлеты отдельно”, в которой обозначены новые подходы к оценкам истории Украины и ее участия во Второй мировой войне. Учитывая личность автора, его позиция может расцениваться как позиция значительной части бандеровского движения в вопросах прошлого, и будущего Украины. К слову, сегодняшний редактор газеты "Шлях Перемоги” г-жа Мария Базелюк неоднократно посещала Ичкерию, встречалась с Президентом ЧРИ Джохаром Дудаевым, и с Зелимханом Яндарбиевым, неоднократно публиковала статьи об освободительной борьбе чеченского народа.
«Великая Отечественная Война и Украина: мухи отдельно, котлеты отдельно»

В значительной степени излагаю свои соображения под впечатлением дискуссии, которая сих пор продолжается на форуме сайта «Майдан» о ВОВ. Но есть и новые моменты: Президент Ющенко, находясь в Львове, объявил, что намерен быть участником переговорного процесса между украинскими ветеранскими организациями, воевавшими в войну по разные стороны баррикад, чтобы достичь взаимопонимания и гражданского мира в обществе.

Очевидно, появится немало комментариев заинтересованных в этом вопросе лиц и группировок (и незаинтересованных в благоприятном исходе – тоже!). Обращение компартии к Минобразования с требованием пересмотреть подходы к изучению истории Украины – только первая ласточка.

Основные контуры дискуссии можно видеть уже сегодня. Хотя, если систематизировать проблему, дискуссии, как таковой не должно быть – она возникает потому, что в сознании участников дискуссии, во-первых, существуют наслоения совдеповской пропаганды, а во-вторых – часть из них сознательно смешивает понятия, явления и события, чтобы сохранить «эсэсэровский» статус-кво. Соответственно – развалить процесс, предложенный Президентом, и углубить раскол, созданный известной командой, которая на выборах выпускала листовки о трех сортах Украины. Поэтому следует внимательно посмотреть, о чем дискуссия, используя старую советскую поговорку: «Мухи отдельно, котлеты отдельно».

Была ли Украина участником Второй мировой войны? Чтобы точно ответить на этот вопрос, необходимо поставить уточняющий вопрос: какая Украина? Ибо оказывается, что участники дискуссии, когда говорят «Украина», имеют в виду разные вещи.

Начнем с той Украины, в которой мы живем с 24 августа 1991 года. Хотя она и возникла через полвека после той войны, но задекларированные ею государственные символы и принципы независимости позволяют говорить об исторической непрерывности идеи и о предтечах сегодняшней государственности. Эта наша сегодняшняя Украина была одной из первых жертв во Второй мировой войне. Речь о Карпатской Украине, символами которой были сине-желтый флаг и гимн «Ще не вмерла».

Это государство с согласия Гитлера уничтожил один из его союзников в войне – режим адмирала Хорти (Венгрия). Подчеркиваю, советские источники называют этот режим фашистским. Для нас важно, что этот факт свидетельствует, на какой стороне воевала сине-желтая Украина в мировой войне.

Второй факт — появления сине-желтого государства во Второй мировой войне — это Акт восстановления Украинского государства от 30 июня 1941 года. Несмотря на то, что этот факт историки связывают с бандеровской ОУН (что не противоречит фактическому ходу событий), задекларированное государство существовала не под организационными символами ОУН (б), а сине-желтым флагом, Тризубом и гимном « Ще не вмерла». Историки, к сожалению, не слишком обращают внимание на формулировки самого Акта о восстановлении Украинского государства.

Итак, если вчитаться в протоколы допросов Бандеры и Стецько (Председателя Правительства) в гестапо, то видим, что речь идет о восстановлении государства с 1917 года. Бандера и Стецько заявляют гестаповцам: мы восстановили государство, с которым вы заключили Брест-Литовский договор, у вас нет правовых оснований уничтожать эту государство.

Для Гитлера это, конечно же, не имело значения, и он приказал ликвидировать этого виртуального «союзника». Для всех озабоченных «прислужничеством» бандеровцев Гитлеру особенно рекомендую ознакомиться с приказом №7 по СД от 25 ноября 1941 года, где сказано, что «функционеров движения Бандеры нужно немедленно арестовать и после основательного допроса тайно казнить как грабителей» (материалы Нюрнбергского процесса, том XXXIX, с. 268–269).

Особенно советую этим озабоченным посмотреть на дату приказа №7 и выяснить для себя состояние советско-немецкого фронта к тому времени. Как бы то ни было, в этом историческом эпизоде снова появляется сине-желтая Украина. И снова видим, на какой стороне ее в итоге позиционировала логика исторического процесса.

Третий раз во Второй мировой войне сине-желтую Украину представляет Украинская Главная Освободительная Рада, созданная под немецкой оккупацией, в состоянии войны с Третьим рейхом. Но значительная часть Украины тогда уже снова была советской, а когда она вся оказалась в советских руках, а немцы отошли и капитулировали перед союзниками, то воевало это государство уже не с немцами, а с советской властью.

Мы больше говорим о УПА, но УПА была армией этой государства. Этот факт непримиримой самостоятельности советские историки неизменно трактовали как союзничество с немцами, хотя на самом деле речь шла о государстве независимом ни от Гитлера, ни от Сталина.

Все эти три случая не имели влияния на решения сил, которые определяли границы и правила игры в послевоенном мире. Смею утверждать, что если бы не возникла независимая Украина, то они так и остались бы эпизодами истории без исторических последствий. Но: НАРОД МОЙ ЕСТЬ! (цитата из известного стиха «Украине” поэта-шестидесятника Василия Симоненко – ред.)

При первой же благоприятной возможности народ создал свое государство, и все эти три исторических события являются фактами участия украинского народа в качестве субъекта истории, в том числе во Второй мировой войне, со своей национальной идеей создания независимого государства.

Жаль, что эти исторические события не повлияли на ход прошлых событий, но они безусловно повлияли на ход истории современной. Потому что иначе никто внятно не сможет объяснить, откуда взялось такое вот государство между Сяном и Доном, почему нация как духовное единство мертвых, живых и еще не рожденных воспроизводит свою государственную оболочку все с теми же символами своего существования.

Красноармейская Украина. Четыре украинских фронта и миллионы украинцев (этнических или жителей УССР), воевавших и погибших в советско-немецкой войне. Есть несколько грязных и тупых приемов совагитпропа (который используют духовные потомки большевиков и сегодня) для размывания моральных ориентиров моего народа, попыток дальнейшего зомбирования населения, использующих неопровержимые факты героизма простых фронтовиков.

Главную идею этого агитпропа можно изложить так: участие в войне с гитлеризмом снимает все вопросы преступлений против собственного народа.

Вот тут-то необходимо разделить мухи и котлеты.

1. Воевали ли героически с гитлеровским оккупантом солдаты заградительных отрядов? И кого они больше убили своими пулеметами: немцев или «своих»?

2. Можно ли назвать героизмом действия руководства СССР, ошибки генералитета и лично Сталина заливших фронт кровью простых солдат, которые были в окопах между немцами и заградительными отрядами?

3. Можно ли вывоз из немецких концлагерей красноармейцев в ГУЛАГ (замечу, системный вывоз, нельзя говорить об отдельных исключениях) назвать «освобождением», надо ли поискать другое определение?

4. Был ли освобожден во время освобождения Крыма крымскотатарский народ?

5. Каким определением обозначить системную депортацию в Сибирь тех жителей СССР (не пленных), которых перед тем гитлеровцы принудительно вывезли на работу в Германию? Их тоже «освободили»?

Таких вопросов можно поставить еще немало, но и приведенных достаточно, чтобы проиллюстрировать характер сталинского режима и реалии «освобождения». И главное – отделить правдивый героизм фронтовиков от нарисованного совагитпропом «героизма» тыловых крыс и генералов- «винтиков» системы, которые гнали на немецкие пулеметы необученных солдат.

Где была та советская Украина, заслуживающая уважение за кровь, пролитую в борьбе с гитлеризмом? В окопах между немецкими войсками и заградительными пулеметами. Но современный совагитпроп убеждает меня уважать всех: и тех, кто с трехлинейкой шел на немецкие пулеметы, и тех, кто смотрел им в спину через прицел «дегтяря». Увы, это тоже была советская Украина четырех украинских фронтов.

Не раз приходится слышать от апологетов сталинской правды тезис об УПА: «Они стреляли нам в спину!»

Но фронтовые части прошли и пошли на Берлин, а против УПА воевали спецчасти НКВД. Идейные родственники заградотрядов. Прошло пять лет, а бойцы УПА стреляли. И через десять – стреляли. И даже через пятнадцать – стреляли… В союзе с кем? На чьей стороне они были и в какой войне? И на какой стороне были те, кто, согласно приказу 227, стрелял в спину фронтовикам? Кощунство, скажете? Да нет, это вопрос, которому надо дать моральную оценку не для истории, а для будущего.

Когда современный агитпроп героизирует энкаведешную часть советской действительности Второй мировой войны, досыпая в тарелку с котлетами горсть мух, то я воспринимаю это только как желание навязать Украине, которую мы строим, чужую систему нравственных ценностей. Такую, в которой человек является винтиком государственной машины, в которой цена человеческого жизни – мизер. В которой она является разменной монетой за ошибки вождей.

Для меня примирение с такой системой – это соглашение с дьяволом, как и для немногих живых ветеранов УПА, которых хочет примирить с немногими живыми ветеранами ВОВ наш Президент.

Чтобы быть прочным и искренним, примирение должно базироваться на общих моральных ценностях будущего государства, так что это совсем не «никому не нужна история» – это будущее наших детей и внуков.

Теперь о государственном взгляде на участие украинских фронтов в борьбе за вильную Украину. Мне еще не попадались труды историков, которые твердили бы, что советская армия боролась с вермахтом за независимую Украину (хотя некоторые выступления определенных должностных лиц на празднествах очередных годовщин общего и локального освобождения во времена правления Л. Кучмы приближались к этому).

Советско-германская война не имела целью создание самостоятельной Украины под символами Тризуба и сине-желтого флага. Наоборот, в этой войне Сталин использовал вооруженную силу СССР для искоренения украинской самостийности. Это ничуть не умаляет героизма простых солдат на немецко-советском фронте, но заставляет признать, что украинцы в советской армии были орудием чужой национальной воли.

Может, именно потому, что они были чужими для той системы, их и гнали на смерть без сожаления, невзирая на потери. Вот для того, чтоб наших потомков не гнали на чужие пулеметы чужие же погонщики для удовлетворения чужих интересов, и нужна украинской нации прочная база своего государства.

Для этого нужно примирение простых фронтовиков с борцами за самостийную Украину. Все остальное – политическая фантастика.

Ярослав Сватко, Украина

Складна і важка тема. Власне я не вірю, що ветерани можуть бути примирені ще за їх життя. Але добре, що з"являються такі статті, бо це спонукає молодшим не дивитися на проблему однобоко.

сянка

Примиряти ветеранів абсолютно безперспективна справа. Бо у них абсолютно різні переконання. Це теж саме, що примиряти помаранчевих і синіх. А от віддати шану борцям за Україну повинна держава своєю волею, своїм законом, який має виконуватись незалежно від поглядів.

Olenka

сянка писав:Примиряти ветеранів абсолютно безперспективна справа. Бо у них абсолютно різні переконання. Це теж саме, що примиряти помаранчевих і синіх. А от віддати шану борцям за Україну повинна держава своєю волею, своїм законом, який має виконуватись незалежно від поглядів.

Я з Вами Сянка можу не погодитись, бо знаю ветерана, який нормально спілкується з борцем за Україну

Ух, подолала всю статтю нарешті по абзацу то тут, то там.

Гадаю, що нікого ні з чим мирити не можливо і не потрібно.
Потрібно чітко визначити позицію держави Україна (2007 і далі) щодо місця "СРСР" та ВВВ (хоча то не зовсім і вітчизняна) в історії цієї ж держави Україна-2007.
Була це окупація чи ні? З точки зору 2007 року. З точки зору моєї родини усього часу і до сьогодні - то була окупація і не інакше. Але з точки зору інших нинішніх "українців" (за паспортом), а по суті тих самих залишків загарбників, що осіли на загарбаній території - ніяка то не окупація, а визволення (своєї здобичі з рук іншого хижака). То як можна таких людей мирити?
Я не веду мову тут про тих, кому розказали що і як було, і вони підтримали. Бо таким розкажи інакше і теж підтримають. Я маю на увазі дійсно переконаних на власному досвіді і сімейній історії людей.
Як на мене, то саме оті "залишки загарбників" і колотять зараз воду у ступі з другою державною мовою в Україні, питанням Голодомору-33 та трактуванням сторінок історії як у прикладі з ОУН-УПА та самостійністю України як держава. Для них це життєво важливо було, є і буде. На відміну від тих, "кому розказали". Бо зросійщені українці, якщо не свідомо, то десь певно нутром відчувають себе українцями і проти відродження української мови на усіх рівнях не те що не протестують, а навіть підтримують. Хоча і послуговуються щодня російською. А тому активними бути не сміють. Хоча і такі є.

Але повернімося ще до ветеранів. Я особисто знаю ще і інші аспекти участі українців у ВВВ на боці Радянської Влади. Це коли пригрожуючи відправляли на фронт. Якщо відмовишся - розстріл, як дезертир. Отож вибір був очевидний: УПА та допомога партизанам, фронт у лавах Червоної Армії або смерть від тих чи інших. Як додатковий варіант - співпраця з німцями. Пацифістом у таких умовах залишатися - можна назвати самогубством.
Так мій сусід (давно покійний) став ветераном ВВВ, хоча усе своє життя скромно про це промовчував і відмовлявся навіть про це говорити. Бо то таки не його власний вибір був. І з фронту теж втекти було непросто. Окрім ворожої кулі в лоб, у спину дивилося дуло "вірних" своїх. Тому ще можливо так несамовито і шаленно кидалися пішаки в атаку. Крім розпіареного почуття патріотизму.

сянка

Як на мене, треба перестати вішати ярлики: окупант - не окупант. Дуже багато українців зі східної України воювали. То що вони теж окупанти? Напевно що ні. Мій дід, родом з Вінничини, був мобілізований до війська під час війни, коли йому було 17 років. Пройшов майже всю війну, був поранений. Для нього день перемоги був дійсно святом.
При всьому вищесказаному, я зовсім не применшую заслуг воїнів УПА і вважаю, що ці люди незаслужено ображені державою.

Твій дід сам пішов воювати? "Був мобілізований" швидше вказує на пасивну дію. Я не заперечую, що люди воювали за ідею відмінну від ідеї вояків УПА (наводила приклад свого сусіда). Хоча допускаю провокаційну ідею і того, що не останню роль у переконаннях зіграв ідеологічний вплив оточення того часу та після війни. Коли тобі кажуть, що ти герой, то певно дійсно себе відчуєш героєм. Наголошу - не стверджую, що так і було - лише припускаю, що таке могло бути.
Але примирити різні, вже сформовані роками погляди на одне й те ж минуле (для них - їх власне минуле) неможливо. Скільки моїй бабці не розказуй, що Гітлер з його концтаборами ще може й гіршим був би, ніж Сталін з його, вона товче своє: "Що ти знаєш?! Німці води просили і ще і дякували, а Червона Армія курей ловила на очах господарів і ще й знущалися з наших людей". А ще ж контрибуція була (всього лиш здача врожаю, навіть не голод). Я знаю, що нічим її не переконати, бо вона те пережила, а мені у школі "брехали". І ті ветерани, її ж віку, для неї особисто - то та Червона Армія, що у них курей крали. Воно і сміх, може, і гріх, але у кожного було своє минуле. Тому кажу так, як кажуть мої рідні очевидці того часу, хоча можна це назвати і "ярлики навішувати".
Їх примирити неможливо. І бути добрими для всіх теж неможливо. Нехай Ющенко спробує. Глибоко поважатиму його, якщо це вдасться. Доки не буде переглянуто офіційного погляду на історію ніяких законів і ніякого прирівняння не буде. Це ж не просто свято запровадити. А пільги, якими ветерани ВВВ вже роками користуються, а конкретизація і визначення хто саме був ветераном УПА? Це ж якщо почнеться прирівнювання і відшкодовування - то авгієві стайні треба буде вимести і одним законом не обійтися.
Як ти і казала раніше - це все одно що блакитних і оранжевих мирити. Хоча виходячи з позиції інтересів незалежної України їх все ж розсудити (і засудити) можна було б. Виходячи ж з інтересів прибічників тих і інших - ніколи в житті.
Так само і тут. Вирішувати можна лише на рівні держави і в інтересах держави Україна 2007 рік, визначившись спершу who is who. Знову наголошую, що у різні роки інтереси держави і її державних мужів були різними, а тому виходити потрібно лише з позиції сьогодення і майбутнього. Знову ж - це не означає, що потрібно кидатися в крайнощі і почати засуджувати дії ветеранів ВВВ.

Але що ми про тут мову взагалі ведемо? Тут он лише одне визнання Голодомору-33 як факту викликає стільки протестів, що про розділення тонших і менш очевидних матерій просто смішно говорити. І це всього-навсього голе визнання на державному рівні того, що вже доведено, що очевидно. Без пільг, без святкувань, без живих людей. І цікаво, що народні представники саме постраждалих східних регіонів блокують подальшу роботу над цим. Як же з цим бути?

Olenka

Svitlana писав:Скільки моїй бабці не розказуй, що Гітлер з його концтаборами ще може й гіршим був би, ніж Сталін з його, вона товче своє: "Що ти знаєш?! Німці води просили і ще і дякували, а Червона Армія курей ловила на очах господарів і ще й знущалися з наших людей". А ще ж контрибуція була (всього лиш здача врожаю, навіть не голод). Я знаю, що нічим її не переконати, бо вона те пережила, а мені у школі "брехали". І ті ветерани, її ж віку, для неї особисто - то та Червона Армія, що у них курей крали. Воно і сміх, може, і гріх, але у кожного було своє минуле. Тому кажу так, як кажуть мої рідні очевидці того часу, хоча можна це назвати і "ярлики навішувати".

Твоя Бабця бачила очима - і говорить правду.
Тобі і мені брехали в школі. Тепер ми з тобою(теперішнє покоління) зобов"язані зараз припинити цю брехню.
Ярлики вже зараз мабуть ніхто і не вішає.
Хоч на Закарпатті мене називали "кацапкою" а в Києві "Западенкою"
(але це по доброму, без зла)

сянка

За моїм особистим спостереженням, ми - вихідці з Західної України, на все дивимось з точки зору свого сприйняття історії(пережитої ти вивченої). І тому нам важко зрозуміти тих інших українців по ту сторону Збруча. Ми їх просто не знаємо. Ми не знаємо їхніх традицій, їхніх поглядів. Нам здіється, що треба їх всіх перевчити на наш власний манер, заставити їх думати так як ми думаємо і тоді все в Україні стане на свої місця. Але це абсолютно хибна думка.
Я не маю на увазі тих українців зі Східної України, які відчуівають попри все себе саме українцями. Мова про тих, які російськомовні в силу тих чи інших причин. Але вони теж українці. У них теж є свої традиції, яких вони дотримуються, свята, які вони визнають найправильнішими. Для них - перемога над німцями - це велике свято. Для них - ветерани зовсім не є окупанти, а герої. А воїни УПА - для них незрозумілі, а навіть чужі, в силу багатьох причин, які нам всім відомі. Цим всім я хотіла лише сказати, що Україна є дуже багатогранна, неоднозначна, ідеологічно дуже різна, що склалось історично. Мусить бути державна ідеологія, абсолютно нова, яка б могла це все поєднати.

Stephan

сянка

За моїм особистим спостереженням, ми - вихідці з Західної України, на все дивимось з точки зору свого сприйняття історії(пережитої ти вивченої). І тому нам важко зрозуміти тих інших українців по ту сторону Збруча. Ми їх просто не знаємо. Ми не знаємо їхніх традицій, їхніх поглядів. Нам здіється, що треба їх всіх перевчити на наш власний манер, заставити їх думати так як ми думаємо і тоді все в Україні стане на свої місця. Але це абсолютно хибна думка.

Я зі східної частини України.
Я дивуюсь тому, що Ви написали. Даже більше - шокований.

1. Чому саме Збруч?
Я вважаю, що Ви саме і є послідовником поділу України. (Хоча маю надію, що це не так в дійсності). Є багато річок в Україні! Чому саме Ви визначаєте Збруч? Чи Ви знаєте інші назви річок? :)

2. Традиції?
А Ви розумієте, що не дивлячись на знищення комуністами, росіянами,євреями - українці східної частини країни змогли зберегти мову (потрібно признати, що далеко не чисту українську), пісні, традиції такіж самі як і будь де.
Я веду розмову про те, що мова, традиці НЕ ІНШІ, а вони ЗНИЩУВАЛИСЯ! Послідовно та жорстоко. І коли хто каже - "не знаємо ЇХ традицій" той помиляється. Нажаль...
Зрозуміло, що у кожного села свої місцеві аспекти - але все це разом і є Україна. Взяти пісні і у кожному селі є такаж сама пісня але інколи з абсолютно іншими словами. Це і є нормально.

3. Перевчати?
Так питання НЕ СТОЇТЬ! Питання стоїть про те, щоб надихнути згадати свої традиції та відродити їх!
Мій дід росповідав про його дідів які були козаками. Але у моїй голові не вміщалося те що він казав тому що у школі, книжки казалі про інше - козаки були простими разбійниками, які служили також російському царю і це була їх робота.
А дід росповідав інше.
У мого діда народилося 7 дітей. Троє померло від голоду. Уявляєте - одружилися у 1929 році, а перша жива дитина народилися у 1938 році - моя тітка. Перші дві дитини просто померли у 32-33 роках. Третя - дядько Володимир у 1946 році. Я ламав багато років голову - чого мого двоюрідного брата -першу дитину роду мого покоління назвали Володимиром?
Дід все життя був у колгоспі керівником, пройшов війну, але так і не став комуністом. Чому? Він не міг стати членом тієї партії яка вбила його дітей-первістків. І страх... Дійсний страх... За життя дітей...
Ось цей страх і є те, що лежить у душі КОЖНОГО зі східної частини України. Це мені передавалось черед діда-бабусю, батьків, дядьків-тіток, сусідів, вчителів... Передавався страх за життя.
Якби Ви знали ЯК це, коли у сімї тільке й та розмова про хліб, їжу, постійна тема: "ой, буде голод", "ой, мені приснилося, що буде неврожай і буде голод" (це слова моєї матері, які вона каже ДО СИХ ПІР!!!!!!!!!!!! Їй 65 років.)
Яка там розмова про Бога, про душу, про традиції!!!!!!???????
Постійна тема тільки про життя та смерть... від голоду....

Мало хто зі східної частини України признає це. І я б не признав. До цього треба пройти шлах... Важкий шлях...
Багато людей зі східної частини країни не знають, ЯК його пройти. Як зробити перший крок.
Це не питання політики! Це особистий шлях сумління.

Я не маю на увазі тих українців зі Східної України, які відчуівають попри все себе саме українцями.

Себе українцями відчувають ті, хто зміг перебороти страх. Хто зміг стати на шлях сумління, та повернутися до свого коріння.
Слобожанщина - це козаки! Це ті, хто вмів не тільки воювати, але і працювати. Це ті, хто знав себе, своє коріння. Комуністи, росіяни, євреї - це знищували з допомогою репресивної держави. Їм це вдалося. Ця машина зламалася. І не так просто людям знову віднайти своє коріння. Все перкопано та полито кров*ю...

Мова про тих, які російськомовні в силу тих чи інших причин. Але вони теж українці. У них теж є свої традиції, яких вони дотримуються, свята, які вони визнають найправильнішими. Для них - перемога над німцями - це велике свято. Для них - ветерани зовсім не є окупанти, а герої. А воїни УПА - для них незрозумілі, а навіть чужі, в силу багатьох причин, які нам всім відомі.

Поважати вояк - це одне, а вважати українців зі західної частини бендерівцями-вбивцями - це і є результат СТРАХУ. Повторюю - дійсного страху, який активізувавася ще у наших дідів, передавався батькам, а вони -нам - тим, хто народився у 50-60-70 роки.
Ви ж це називаете -традицією... Я шокований! Ввести страх у традицію -це просто жах!!!!!!! Я не хочу боятися! Я не хочу, щоб боялися мої діти!

Цим всім я хотіла лише сказати, що Україна є дуже багатогранна, неоднозначна, ідеологічно дуже різна, що склалось історично. Мусить бути державна ідеологія, абсолютно нова, яка б могла це все поєднати.

Швейцарія також багатогранна, неоднозначна, ідеологічно різна, але попробуй хто сказати, що німецькомовній частині треба приєднатися до Німеччини, або Австрії!!!!!! Хоча багато хто одружений з німцями, австрійцями та має коріння там.
Ідеологія одна - ті, хто не має, або хто переміг страх - йдуть шляхом любові до людей, до України, не розбираючись де, та яка річка тече.

Найбільші дурниці трапляються, коли починаємо ділитися на "східних", "західних", чи ще боронь Боже виясняти хто більше українець... На мій погляд вихід один - признати, що кожна сторона мала свої причини поводитись тим, чи іншим чином, і по можливості - простити.
Простити - це найважче, але без цього кроку не можливо рухатися вперед.
Я не вірю, що вояків УПА коли-небудь зможемо примирити з ветеранами ВВВ, чи ті дідусі і бабусі, що були замолоду виселені з України, зможуть це вибачити радянській владі та "старшому" російському брату, а часто-густо своєму занадто балакучому сусіду. Сьогодні важливіше інше - признати правду кожної із сторін, а також не підбурювати більш молоде покоління шукати винних тільки з одного боку барикади. (Бо завжди можна привести згадки про ганебні вчинки кожної із сторін.) І пам"ятати, Україна має бути єдиною і неділимою країною, з багатогранними традиціями і культурним надбанням.

Страх і голод, страх голоду... Як каже мій тато:"ті хто родом з Київщини, Житомирщини, Чернігівщини ці страшні відчуття передають наступному поколінню генетично." В моїй сім"ї це теж є, тому я не знаю скільки має пройти часу, щоб це счезло назавжди.

Щодо незнання "східних", "західних", "центральних" та інших традицій я думаю проблема трохи надумана. Треба просто уважно придивитись, спочатку в очі кидаються разючі відмінності, але з часом вимальовується спільна для всіх основа, от за неї і треба триматись.

Olenka

Stephan писав:[
І страх... Дійсний страх... За життя дітей...
Ось цей страх і є те, що лежить у душі КОЖНОГО зі східної частини України. Це мені передавалось черед діда-бабусю, батьків, дядьків-тіток, сусідів, вчителів... Передавався страх за життя.
Якби Ви знали ЯК це, коли у сімї тільке й та розмова про хліб, їжу, постійна тема:

Це страх є і в мене, хоч моі батьки не говорили мені поро голод на Україні аж коли вибрали Горбачова.
Я думаю цей страх ми пьєм разом з материнським молоком. Ще я пам"ятаю як мама сушила сухарі. Вони в нас завжди стояли на печі біля комена.

Olenka

Valentyna писав:Найбільші дурниці трапляються, коли починаємо ділитися на "східних", "західних", чи ще боронь Боже виясняти хто більше українець... На мій погляд вихід один - признати, що кожна сторона мала свої причини поводитись тим, чи іншим чином, і по можливості - простити.
Простити - це найважче, але без цього кроку не можливо рухатися вперед.

Правільно Валентино!!!
Простити і признати ту Історію яку ми маємо. З її заслугами і недоліками.
А час розставить все на свої місця .....

сянка

"Сьогодні важливіше інше - признати правду кожної із сторін" -пише Валентина. Це власне те, що я і хотіла сказати. Дякую Валечко за правильно підібрані слова.

Степанові: часом добре додати невеличкої провокативності для дискусії чи не так?

А українців я люблю всіх, незалежно від регіону, навіть з різними поглядами. Добробуту всім вам.

Ти, значить, мала на увазі визнати правоту кожної зі сторін на державному рівні. Фактично зафіксувати її на рівні указів і офіційного затвердження (всього чого тільки можна - святкувань, комітетів у справах і т.п.).
Так для чого тоді ті переговори Ющенка про примирення? Взяв би і видав пару указів. Все, закон, усі повинні підкорятися і миритися. Чому ж так не виходить просто?

сянка

А того Ющенко не видав парочку указів, що існує таке поняття як підзаконність. В даній ситуації указ Президента не є законом найвищої сили. Щоб закон став законом він повинен бути прийнятий Верховною Радою. А на підставі закону вже і Ющенко може видавати свої укази. Для прикладу можу навести закон, який був прийнятий Верховною Радою про Голодомор як геноцид. До того моменту, поки такого закону не було, то й вся решта підзаконних актів були нічим іншим як купою папірців, а заклики і прокламації по цьому питанні залишались нічим іншим як шумом. Єдине, що може в такій ситуації зробити Ющенко - це внести проект закону на розгляд Ради, бо він має право законодавчої ініціативи. Тому я і говорю, що необхідним є врегулювання питання наших ветеранів на законодавчому рівні, тобто спершу, як би це нам не не подобалось, Верховною Радою. Але про це надіятись - марна справа з відомих причин.

П.С. Указ Ющенка про розпуск парламенту - це щось "єнше". Тут він посилався безпосередньо на Конституцію, яка є найвищим законом.

http://www.korrespondent.net/main/183739/p8

Стаття в тему. Підтримую автора - ми повинні перш за все визначитися зі своїм ставленням до недавнього минулого. Як я вище писала: Потрібно чітко визначити позицію держави Україна (2007 і далі) щодо місця "СРСР" та ВВВ (хоча то не зовсім і вітчизняна) в історії цієї ж держави Україна-2007.
Ну добре, щодо ВВВ, як особливо складного питання (девчому переконала мене Сянка више), можна підійти як до окремого явища. Все ж боротьба була і проти Гітлерівської окупації теж. Теж лихо велике і добре, що перемогли його у 45-му.

Не правы те, кто утверждают, что такие экспозиции вызовут враждебность между украинцами и русскими. Ведь главная идея здесь не в том, чтобы обвинить русский народ в оккупации, а чтобы дать оценку собственному прошлому. Никто не отрицает, что масса украинцев занимала руководящие посты в СССР. Убийственные поборы селян, хотя и были спланированы в Москве, реализовывались местными активистами. Украинцами были и тот же Петровский, и красный командир Николай Щорс, захвативший Киев, и многие другие. Поэтому нам недостаточно будет просто осудить тоталитаризм как нечто чуждое, навязанное плохими дядями из России. Нужно, прежде всего, самим себе признаться, что коммунизм держался на плечах наших отцов и дедов, и их прошлое было зачастую не таким героическим, как нас всю жизнь учили, а скорее трагическим и даже позорным. Но мы в этом не будем одиноки. Через подобное прозрение прошли многие цивилизованные народы и после этого стали сильнее.

Так в 2001 году Польша впервые признала, что поляки участвовали в геноциде против евреев во время Второй мировой войны. Тогдашний президент Александр Квасьневский впервые заявил о событиях, которые скрывались около 60-ти лет, в городке Едвабне, где прошел один из ужаснейших еврейских погромов. О Германии и говорить нечего.