Оксана Забужко

Національне питання, національні проблеми, своє-чуже, роздуми і дискусії на тему
solar.maxym
Турист
Повідомлень: 6
З нами з: 15 квітня 2010, 15:30

Оксана Забужко

Повідомлення solar.maxym »

*******
Оксана Забужко
В душах мільйонів наших співвітчизників живе невивітрена з часів УРСР таємна рабська мрія – й собі «потрапити в номенклатуру». Або принаймні «пристроїтися» десь поруч – в обслузі. «Вписатись», так би мовити, в ієрархію, де головне – це вибрати собі «правильного» феодала. Коли «твій» феодал програє, можна, без сорома казка, перебігти «під іншого», але не можна, невмістимо для цього типу свідомости НЕ БУТИ «ЧИЇМСЬ» – адже без цього ти просто «біомаса», орвеліська «неособа», хоч би які там були твої професійні здобутки… (Той елемент щирости, який, поза проплаченим кібертероризмом та індукованим психозом, можна вловити в горезвісній «війні з противсіхами», – це не що інше, як традиційна ненависть «панських» – до «вольних»: як то так, що ви «нічиї»?! Не сміє такого бути – кожен мусить мати «годувальника»!)

Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, – добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють – і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший – людський: наш труд, наш час і наше життя.

Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів – і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.

Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній – з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки – і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», – зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, – і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр». Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі – в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу – «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», – «більш нічого не повинен знать невольник»!). Навіть футбольний чемпіонат – дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), – не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го – всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), – і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..

Кощієва смерть

Чому вони нас зневажають? Та тому, що твердо переконані: кожен українець хотів би опинитися на їхньому місці – й був би на ньому таким самим, як вони. Просто, їм, бачте, вдалося, як злодіям у церкві, допастися до громадської скарбони, і тому вони «еліта», а кому не вдалося, ті – «біомаса». І ціла армія їхніх колаборантів, свідомих і несвідомих, цілий час на всі боки транслює, як вірус, цей вивернутий «навпаки» світогляд. Ти називаєш бандитів бандитами? Значить, ти їм заздриш!Тобі пропонують до них приєднатись («потрапити в номенклатуру»), а ти відмовляєшся? Значить, «не ті» пропонували! Так духовний гній розтікається по всіх клітинах і порах суспільного організму, підтримуючи в ньому застарілу рабську віру, ніби без «номенклатури» ми – ніхто: нічого не можемо й ні на що не здатні.

Справжня сила «номенклатури» – не в грошах, і навіть не в підтримці/непідтримці Путіна чи Березовського, а, як Кощієва смерть у яйці, в цій вірі, і тільки в ній одній. На ній стоїть весь наш суспільний консенсус. І замучені донецькі шахтарі, котрі знову проголосують за «своїх бандитів», бо ті їм видають копійку на прохарчунок, і куди ліпше за них доглянуті й очитані сиві галицькі дядьки, що рюмсають по ЗМІ, як маленькі хлопчики: «От якби була Юля…», – це опора нашої чинної системи політичного васалітету: люди, які згодились визнати, що самі, без «хазяїна», ні на що не здатні, – що вони «підданці», а не громадяни. Щойно з моменту, коли електорат зажадає не подачок від «годувальника», а, таки по-хазяйському, – звіту від нечистих на руку слуг за доручені їм громадські кошти (читай – прозорости бюджету на всіх рівнях!), магія «номенклатури» почне розвіюватись, аки дим, – і вірус, що нині «керує» хворим організмом, стане локалізованим чиряком. Але для цього «ми» маємо спочатку різнитися від «них» – не тим, що у нас в гаманцях, а тим, що у нас в головах і душах.

Це не є легкий шлях: ще Ганді вчив, що найважче – не змінити світ, а змінитись самому. Але іншого шляху нема, якщо ми хочемо коли-небудь вибратися з догниваючого УРСРівського смітника. Тому що незалежної держави без незалежних громадян – не буває.

Повернутись до “Політика, історія, філософія”