Дулібські таємниці Волині

[Dulib Dat]

Дулібські пам’ятки Жидичина
«Рівне-Суренж»
«Рівне-Суренж»
В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв, «Збірник матеріалів до 780-річниці першої писемної згадки про с.Жидичин», 13 Вересня, 2007 року

Розробляючи тему волхвізму, древньослов’янської, дулібської історії та історії Великої Волині в книзі «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» автори, В. О. Дем’янов та О. А. Андрєєв, звернули увагу на структурні особливості так званої Русколані, або великого оборонного кільця міст, що на їх думку, оточував в ІІІ – ІХ ст. н.е. священне, літописне місто древніх слов’ян Суренж-Арту («Велесова книга»), та власне святі місця Русколані.

До цих особливостей відноситься наявність певної системи транзитних шляхів через Русколань, особливо шляху «схід-захід» та південного шляху, що був частиною сухопутної ділянки торгового напряму з «варяг у греки» часів дулібської держави та проходив по Волинських землях.

На перетині цих основних шляхів та системи кола міст (Русколані) мали існувати потужні центри, що були пунктами перепуску подорожніх в найсвятішу слов’янську землю – Русколань (ІІІ до ІХ ст. н.е.) (Рис.1).



Рис.1 - Схема Русколані з книг "Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)"

Такі пункти мали мати певну структуру, яку ми при підготовці книги дослідили на прикладі подібного пункту на території м. Гоща в Рівненській області.

Він розташовувався на березі р. Горинь поряд з широкою заливною долиною. В його склад входили: потужний релігійний комплекс (храм Сонця, святилище, капище, пантеон священного вогню, ритуальне джерело і водойма), поселення, система форпостів, річковий порт з торжищем, переправа через річку. Головні об’єкти системи з’єднувались підземними ходами через колодязі, що їх охороняли жреці-гвардійці.

Таке утворення виконувало декілька функцій. По-перше, воно відділяло святу землю (Русколань) від інших слов’янських земель орієнтуючи слов’ян-паломників, що йшли на чергову прощу чи відвідини слов’янських святих місць і святого міста Суренжа-Арти. По-друге воно слугувало для першочергових ритуальних заходів, що їх мав здійснити кожний слов’янин-прочанин. По-третє, тут вперше відбувався контакт новопосвячених слов’ян з околиць слов’янського світу (раніше інородців) з святою землею. По-четверте, тут був значний торговий осередок та митниця для іноземних купців, яким не дозволялося входити в Русколань. По-п’яте тут була реально збудована оборонна структура, що діяла під контролем жреців-гвардійців та волхвів-укрів.

Останні розвідки створеного авторами книги «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» центру історичних та геофізичних досліджень «Рівне-Суренж» вказують на те, що розташування святинь древніх слов’ян, в першу чергу святилищ, Ругій, храмів Сонця, ритуальних місць (урочищ) пов’язано з певними специфічними, так званими геопатогенними зонами на поверхні землі. Зонами де є специфічна активна земна енергетика, що виникає внаслідок змін (згущення-розрідження) енергетичних потоків так званого енерго-інформаційного каркасу Землі, та як наслідок геологічних аномалій (розломів, зсувів, підземних потоків), антропогенних факторів (місць поховань, цвинтарів), чи техногенної діяльності людини.

Саме такі умови диктували предкам слов’ян та самим древнім слов’янам розміщення древніх святилищ, храмів, релігійних центрів, до яких додавалися умови їх обов’язкового зручного розміщення на рельєфі, наявності водних об’єктів (джерел, потоків, колодязів, струмків, ставків), можливості створення підземних комунікацій (тунелів, ходів, печер), розміщення їх біля зелених насаджень (гаїв, посадок, лісів).

Біолокаційно опрацювавши карту Русколані (метод сканування інформаційного поля), ще в період написання книги (2005 р.), ми знали, що західний пункт на шляху «схід-захід» в системі Русколані розташований на річці Стир десь на північ від м. Луцька і що він повинен мати структуру подібну до Гощанського пункту.

Відвідавши на запрошення місцевих краєзнавців (Марчук Г. С.) м. Луцьк, а далі і с. Жидичин, авторам стало зрозуміло, що перед нами саме той пункт, що теоретично ними був прогнозований. Хоча нині побачене (рельєф, система шляхів, водних потоків, наявність місцями значних скупчень древньої кераміки, система сьогоднішнього розселення, топоніміка) для пересічної людини мало про що б говорили (рис.2).



Рис.2 - Ситуаційний план с.Жидичин Волинської області станом на 2007 р.

Біолокаційне обстеження знайденої в останні роки місцевими жителями кераміки, яку традиційно відносять до часів Київської Русі та часів Волинсько-Галицької держави, показало, що значна її частина за віком значно старша від прогнозованих термінів та скоріше за все є слов’янськими артефактами часів ІІІ – VIII ст. н.е. тобто часів єдиного слов’янської держави, яку автори позиціонують як Дулібію Рось.

Якась невелика частина кераміки напевно є більш раннього періоду (венедського) і сягає глибини IV-III тис. до н.е. Помічено, що подібні місця які наповнені особливою енергетикою, як правило, використовувались попередніми народами неодноразово, що було наслідком домінування в древньому суспільстві особливих духовних знань.

Те, що місце розташування с. Жидичин особливе, ми дізналися після біолокаційного дослідження карти населеного пункту, виявивши систему глибоких тектонічних порушень, що поряд з системою потоків, дають унікальну енерго-інформаційну картину місцевості. На карті ми відмітили (а робота над нею велась в м. Рівне) зниклу річечку та канал, що відділяв штучний острів, та виділили місце де існував древній релігійний центр (святилище, Ругія, храм Сонця), з якого власне і все почалося.

Тією ж методою, сканування інформаційного поля, ми відтворили на плані структуру древнього комплексу III – VIII ст. н.е. на території с. Жидичин та навколо нього.

Як і в Гощі, в Жидичині виявилась цікава планувальна структура древніх пам’яток, що складалась з релігійного центру, поселення, річкового порту, двох торжищ, декількох форпостів-городищ, переправи. Крім того виявились певні особливості цього об’єкту. Так укріплених поселень тут було закладено два (на острові), до яких вела єдина дорога. Поселення, які з часу виникнення зростали, з часом наближались впритул одне до одного. Частину території острова південніше поселень займав майдан для громадських заходів та місце священного гаю.

На карті ми також виявили місце розташування старовинних доків, де будувалися дулібські кораблі-чайки, та язичницький цвинтар, на якому прах покійних слов’ян після трупоспалення ховали в керамічних урнах чи глечиках.

Було, також, протрасовано шлях «схід-захід», що перетинав річку Стир в районі переправи, яка існувала неподалік нинішньої дороги на с. Маяки.

Цікаво також те, що в долині р. Стир біолокаційно прочитується місцева дорога, яка йшла за річкою, і власне була межею Русколані. Про це подорожнім говорили нині зниклі кам’яні вказівники (рис.3).



Рис.3 - Дулібські пам'ятки III-VIII ст. н.е. в с.Жидичин Волинської області

Перевіркою результатів даної біолокаційної дослідницької роботи на карті с. Жидичин став виїзд фахівців ДЦ «Рівне-Суренж» і краєзнавців з м. Луцька та с. Жидичин на місце подій в с. Жидичин та його околиці.

Так виявилося, що місця найбільших знахідок місцевими жителями кераміки різних часів співпадають з місцями позначеними на нашій дослідницькій карті як укріплені поселення (острів) та святилище і Ругія (нині територія бані). Крім того за місцевими даними саме на місці древнього святилища були знайдені залишки підземних ходів які нині не досліджені.

Вразили нас знахідки величезної кількості кераміки на місці позначеного на карті язичницького цвинтаря на околиці с. Липняни на віддалі 2,5 – 3,0 км від центру с. Жидичин, що сконцентровані на городі одного з селян (Рис.4,5).



Рис.4 - На місці бувшого язичницького цвинтаря (нині городи) виявлено значну кількість кераміки різних епох



Рис.5 - Вигляд на долину р. Стир та с .Жидичин з язичницького цвинтаря біля с. Липняни

Огляд місцевості та факти спогадів місцевих жителів підтвердили існування в давнину в межах села, позначених дослідниками, річечки та каналу, що відділяв штучний острів. Крім того в рельєфі чітко прочитуються п’ять майданчиків городищ-форпостів, частина з яких врізані в крутосхили як невеликі платформи.

Унікальність ситуації в с. Жидичин, на відміну від ситуації в м. Гоща, в тому, що діяльність людини в цьому регіоні (забудова, господарська діяльність) майже не знищили унікальну дулібську пам’ятку, яка перестала діяти в кінці VIIІ на початку ІХ ст. н.е., тобто після ослаблення дулібської держави, руйнування системи Русколані та загибелі Суренжа-Арти.

Пам’ятки типу Жидичина потребують детального дослідження, як археологами, так і геофізиками, які можуть вказати на конкретні місця пошуку, та прискорити роботу археологів. Бо ці пам’ятки є ключем до розуміння всієї системи розселення давніх слов’ян, системи Русколані. Вони є не поруйнованими людиною слов’янськими, дулібськими пам’ятками європейського і світового значення. Вони зримий спогад про велич наших предків, їх розум, високі знання, про шанобливе ставлення до землі на якій вони жили і яку любили.

* * *

Література:

1. В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв. Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці

Волинської землі) - К. 2006.

2. 1. В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв. Велич Дулібії Рось. Суренж. - К. 2007.

3. http://www.rivne-surenzh.com.ua

[Гість]

Укри та українці: забута історія предків


В.О. Дем'янов, «ДЦ «Рівне-Суренж»», 26 Грудня, 2010 року

Питання виникнення та становлення самоназви одного з великих європейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов’янському оточенню, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов’янства.

Історична доля українців, які після часів Київської Русі та Волинсько-Галицької держави, з XIV cт. довгий час перебували територіально розділеними (Велике князівство Литовське, Польща, Угорщина, Московське царство) не була легкою. Проте почуття єдності у народу не втрачалося. Основи цієї єдності закладені задовго до XIV ст.. Щось дуже важливе стимулювало частину слов’ян, від Західного Бугу до Дону, від Прип’яті до Чорного моря, називатись українцями.

Спроби істориків ХІХ ст. пояснити назву українці як похідну від слова «окраїна», було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути «окраїнним» сам до себе. Подібне трактування лише збурювало українську інтелигенцію і започаткувало нею широкий пошук історичного джерела назви.

Серед інших популярних версій слід згадати прив’язку походження слова Україна до поняття «окраяна» (чимось обмежена, оточена, відділена) та до поняття «край» (батьківщина, рідна земля). Слабкість цих версій в їх натягнутості, поверхневості, бо вказані поняття побутують у всіх слов’ян і чимось особливим не ідентифікують окремий народ. Вони не є предметом гордості для цього народу.

Останнім часом широкої популярності набула версія походження назви Україна та українці від поняття «укри», назви якогось могутнього та невідомого нам древнього народу, частина якого з часом оселилася на Балтійському Помор’ї. На доказ цьому приводяться історичні повідомлення німецьких хроністів та конкретні факти існування Балтійської Поморської землі Укрмарка та слов’янського племені укрів, що відоме в ІХ – XII ст. н.е. В місті Таргелов, Німеччина, відкрито музей слов’ян-укрів ( http://orei.livejournal.com/126811.html ).

Проте тісно пов’язувати тих укрів з сучасними українцями складно. Не зрозуміло і як назва поморських укрів могла стати головною для центральнослов’янських земель?

Стосовно існування якогось могутнього та древнього народу укрів, то поки що не вдається знайти йому історичний відповідник. Як правило захисники версії його існування ідентифікують цей народ з індоєвропейцями або аріями. Звідси і висновки про особливу вийнятковість цього народу, його історичну довговічність та першородність, що викликає різку критику опонентів.

То чому ж слов’янський народ, землі якого стали центром європейського слов’янотворення, назвався українським? Чому він не залишив собі попередню назву – роси чи руси?

Та і хто такі укри та як вони пов’язані зі слов’янами, росами-русами, історією всієї Європи?

Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи народ. В той час, як на нашу думку, все набагато простіше. Укри – це специфічна група людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духовних знань. Це обдаровані від Бога люди, люди давніх духовних Знань, люди з надзвичайною розвиненою власною енергетикою (біоенергетикою), які здатні впливати на оточуючих людей і світ. Це носії дуже давнього духовного світогляду який вони розповсюджували тисячоліттями на величезних просторах Євразії!

В різні епохи, в різних місцях, в Персії, Вавилонії, Шумері, Єгипті, Римській імперії, у древніх слов’ян, їх називали по різному: мудреці, пророки, Сини Божі, отці, старійшини, волхви (волхви-укри).

Саме волхви, або духовні учителі (укр – «сильний духовним розумом» ), і є тими загадковими украми, людьми з надзвичайно давньою та надзвичайно духовною (арійською) історією, яких шукають історики. Саме волхви-укри, створили потужний осередок розвитку слов’янства на землях давньої Волині, започаткувавши процес духовного зростання (просвітлення) місцевих народів та дали ім’я своїм учням – роси (просвітлені), а також слов’яни (духовно підняті Матір’ю Славою), та дуліби (прямуючі духовною дорогою).

Історія волхвів-укрів є водночас і величною і трагічною. З часу своєї появи в Європі у VI ст. до н.е. і до початку активної війни їхніх ідеологічних противників проти створеної ними просвітницької системи, волхви-укри здійснили гігантську об’єднавчу роботу та збудували слов’янотворчий центр на Волинських землях – загальнослов’янську державу Дулібію Рось.

Проблеми цієї держави в VIII на початку IX ст. пов’язані з розгортанням масованної ідеологічної та збройної боротьби проти неї верхівок домінуючих в Європі імперій, що були залежними від лжесвітоглядних ідеологічних рухів. Наступ здійснювався з усіх можливих напрямків: з півдня - через Причорномор’я та по Дніпру і Дністру; зі сходу – через Кавказ та Поволжжя; з заходу – через Балтику по Німану та Дніпру. Військові походи, пропогандистська місійна робота іноземних купців та торговців, що поширювали ідеї відособленності окремих слов’янських територій, підкуп властолюбивих людей для створення з них місцевої влади підконтрольної вказанним імперіям (подібно до Київського каганату часів Аскольда та Діра) – набували широти.

Лжесвітоглядними впливами була охоплена частина роських «еліт» у столицях роських провінцій і на переферії держави. Вони активно ініціювали війни з Росью та при підтримці ворогів організовували походи на її столицю Суренж-Арту. Так сталось в 805 р. н.е. коли похід на столицю очолив Дір, обезголовлений росами пізніше ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/16 ).

Опис історії волхвів-укрів та створеної ними загальнослов’янської держави Дулібії Рось є у випущеній двома виданнями книзі В. О. Дем’янова та О. А. Андрєєва під назвою „Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)”. В ній подано невідомий загалу історичний матеріал, карти, фотографії, розшифрування історичних понять ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/pub/ ) .

Спробою боротьби Роської держави з різними ворогами були не тільки військові походи на їхні осередки на півдні, заході та сході, але й акції по створенню нових духовних волхвівських центрів. Дочірні волхвівські центри були засновані ще у III ст. до н.е. на ріці Волхові та у Прибалтиці. Значно пізніше, у IX ст.н.е., ще два таких центри були збудовані на Балтійському Помор’ї (острів Роян-Рюген), та південному Уралі (Порусія-Єланія). Саме тоді, в IX ст., з появою волхвів-укрів на острові Рояні-Рюгені, на побережжі оселяється військова залога волхвівського центру та будується зовнішня захистна система острова. Життя цієї системи та її поселень якраз і висвітлюється у музеї міста Таргелова (Німеччина).

Але роботу подібних центрів важко назвати успішною, бо з початку XII ст. н. е. вони послаблюють свою діяльність, а їх мешканці, під впливом обставин, змінюють місце свого перебування.

Більшість земель, де лжесвітоглядні ідеї вплинули на стан суспільства, з часом відособлюються від головного роського осередку. Територіально у IX ст.н.е. цей осередок залишився у межах земель які нині історики іменують Великою Волинню, а арабський дослідник X ст. н.е. Аль-Масуді називав землею корінного і очільного слов’янского народу - «волінана» ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/45 та http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/46 ).

Ця територія, що була головним ідеологічним та світоглядним волхвівським центром і звалась Росью, землею Трояні, Україною (землею волхвів-укрів). Вона була заселена великим числом переконаних росів. Її населення було головним носієм роського світогляду в Європі IX-XI ст. ,а далі, і періоду XII-XVI ст.н.е. Саме тут плекалась істинна роська просвітницька ідея, яка домінувала в тутешніх навчальних закладах, академії та розповсюджувалась пізніше у книгодрукуванні.

Вона стала ідейною школою для тих, хто заснував Запоріжську Січ - осередок козаків росколанів-русколанів. Відомо, що перші реєстри козаків на Запоріжжі були виключно волинськими. Волинськими були і перші керівники Січі, що виконували волю волхвів-укрів, і її символіка (волинський хрест), що нині зветься і козацькою ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/63 ).

Волинські волхви XVI ст.н.е. плекали ідею повернення у всій величі міцної та обширної роської держави (як у Дулібії Рось), держави духовної, в широких межах та з новою волхвівською назвою – Україна. Саме ця ідея дала поштовх визвольним войнам українського народу XVII ст. та стимулювала потяг до міцної державності.

Стосовно роського народу, який з VIII-ІХ ст. на землях Дулібії Рось зазнав значного зовнішньго світоглядного та ідейного тиску, розчленування територій, фізичного винищення, проте до XVI ст., завдячуючи духовнім лідерам, зберіг та розвинув свою давню мову, культуру, що побутувала в переказах, казках, міфах, звичаях, традиціях, культі предків, то не виглядає дивним впевнене бажання росів у XVI-XVII ст. назватися послідовниками своїх духовних лідерів, волхвів-укрів.

Українці – це нащадки волхвів-укрів!

Величний спалах роської духовності стався саме в період визвольних воєн українського народу XVII ст., в період козацтва та активної діяльності козаків-характерників, нащадків датів, захисників духовних знань волхвівських часів, так званих воїнів духу. В цей період відбувається остаточне закріплення назви народу, українці, та назви роської держави – Україна.

Але, постійні війни з недружелюбним оточенням, репресії, винищення духовних лідерів, зрада бездуховної «еліти», ліквідація самої української держави, свідоме нищення знань та заповітів предків у XVIII- XX ст., зробили свою роботу. З історичної пам’яті роського-українського народу за декілька сотень років стерлись величні сторінки давньої волхвівської, роської, дулібської історії, заливши лише її фрагменти, головним чином в культурі, побуті, народній обрядовості, назвах.

Це духовна та історична пустка обов’язково має бути заповненна правдивими знаннями про предків та їх справи.

Ця духовна та історична пустка і нині заважає нам зрозуміти чому народ, який колись обіймав центр Дулібської держави, який першим назвався росами-русами, та був тисячоліттями відданий ідеям волхвізму, просвітництва, високим духовним знанням, відчайдушно борючись за своє духовне самозбереження та збереження духовної спадщини росів, у напружений історичний момент, став називати себе послідовниками роських волхвів-укрів – українцями.

Можливо варто виходити з історичного безпам’ятства?



1. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006.

2. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.

3. Сайт http://orei.livejournal.com/126811.html

4. Сайт www.rivne-surenzh.com.ua