Stephan » 26 січня 2008, 12:59
Володимир В'ятрович: УПА. Слід в історії
http://maidan.org.ua/static/mai/1201195680.html
1921 рік – створення Української Повстанської Армії під командуванням Ю. Тютюнника. Юрій Тютюнник зі своїми вояками робить відчайдушну спробу взяти реванш у боротьбі з окупантом, що захопив Україну. Його загони, які дістали назву Українська Повстанська Армія, прорвалися глибоко в радянський тил, намагаючись підняти повстання і таким чином відновити українську державність. Однак рейд виявився невдалим, – багато з його учасників загинули, інші потрапили в полон і були розстріляні. Так уперше в українській історії прозвучала назва УПА.
Відтоді абревіатура УПА залишається в епіцентрі баталій. Спочатку – справжніх, воєнних, коли в боротьбі за Україну зійшлися українці, росіяни, німці, поляки. Тепер – баталій словесних з майже таким самим національним складом учасників та майже такою самою метою, хіба що тепер мова йде не про територіальне, а про інформаційне панування.
Інформаційна війна проти УПА почалася ще в далекі 1940-ві. Вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. Причому Німеччина в своїх листівках називала повстанську армію “московським утворенням”, а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, «запроданцями Гітлера», «українсько-німецькими буржуазними націоналістами».
Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, але й помножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї.
Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, навіть відверто вороже. Це є яскравим доказом того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.
Присутнім було представлено карту терену дій УПА у 1944 році на Волині та Поліссі, функціональну структуру УПА у 1945 році.
Щодо загальної чисельності учасників визвольного руху, то тут єдиними відомостями, якими володіють історики, є ті, що походять від карально-репресивних структур СРСР. За документами, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, протягом 1944-1952 років заарештовано 134 тис. осіб, розстріляно 153 тис., депортовано з України 203 тис. Отже, даючи кількісну характеристику українського визвольного руху 1940-1950 рр., можна стверджувати, що він охоплював близько півмільйона осіб, які в лавах ОУН та УПА, або своєю матеріальною допомогою спричинилися до його розвитку. Хто ж були ці люди? Абсолютна більшість із них – це звичайні сільські жителі різного віку, які патріотично несли на собі основний тягар підтримки збройного руху.
Історик спробував дати відповідь на головне питання: чого досягнули повстанці у своїй боротьбі? Для цього варто ретельніше придивитися до завдань, які вони ставили перед собою.
Після нетривалого періоду 1943—1944 років, коли існували підстави сподіватися на повне виснаження у війні і СРСР, і Німеччини, керівники визвольного руху тверезо оцінювали власні бойові можливості, а тому не мали на меті досягнути мілітарної перемоги над окупантами. Першорядним завданням для них був захист населення від репресій з боку окупаційних сил.
Як свідчать документальні джерела, другим і, мабуть, таки найважливішим завданням, яке ставив перед собою визвольний рух, була зміна свідомості українців, їхнє моральне та духовне виховання, яке мало підготувати суспільство до національної революції.
Українським повстанцям не вдалося скористатися плодами власної праці: в 1940—1950 х роках події світового масштабу не дали можливості такій революції відбутися. Проте, на думку історика, саме на теренах активної діяльності УПА наприкінці 1980 х років почався масовий національно-демократичний рух, який завершився відновленням незалежності України в 1991 році.
Безперечно, УПА – це своєрідний феномен у світовій історії. Водночас діяльність українських повстанців цілком вписується в рамки загальносвітового явища боротьби народів за свободу та державність, котре стало найпомітнішим історичним фактором другої половини ХХ століття, – завдяки йому політична карта світу протягом кількох десятиліть змінилася більше, ніж за декілька попередніх століть.
І саме в контексті загальносвітової боротьби поневолених націй розглядало свою діяльність керівництво Українського визвольного руху, про що яскраво свідчить його головне гасло: «Свобода народам! Свобода людині!»
З погляду української історії, УПА стала найвищою фазою розвитку українського визвольного руху ХХ століття, логічним продовженням попередніх його етапів: національного відродження початку сторіччя, національної революції 1917–1920-х років, періоду підпільної збройної боротьби УВО та ОУН 1920–1930-х років. Пройшовши ці етапи, визвольний рух розвинувся із невеликої групи інтелектуалів та бійців, що налічувала десятки осіб, у масовий загальнонаціональний рух, у якому були задіяні сотні тисяч людей.
Боротьба УПА стала основою для розвитку наступних етапів визвольного руху – дисидентського 1960-1980-тих років, масового національно-демократичного руху кінця 1980-тих початку 1990-тих і зрештою завершальної події в цьому процесі - Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Цей акт поставив крапку в справі існування колись могутнього Радянського Союзу і остаточно закріпив здобутки національно-демократичних революцій у Центрально-Східній Європі.
Та не зважаючи на це, ця армія досі залишається не визнаною у державі, поява якої стала можливою завдяки її жертовності.
Володимир В'ятрович: УПА. Слід в історії
http://maidan.org.ua/static/mai/1201195680.html
1921 рік – створення Української Повстанської Армії під командуванням Ю. Тютюнника. Юрій Тютюнник зі своїми вояками робить відчайдушну спробу взяти реванш у боротьбі з окупантом, що захопив Україну. Його загони, які дістали назву Українська Повстанська Армія, прорвалися глибоко в радянський тил, намагаючись підняти повстання і таким чином відновити українську державність. Однак рейд виявився невдалим, – багато з його учасників загинули, інші потрапили в полон і були розстріляні. Так уперше в українській історії прозвучала назва УПА.
Відтоді абревіатура УПА залишається в епіцентрі баталій. Спочатку – справжніх, воєнних, коли в боротьбі за Україну зійшлися українці, росіяни, німці, поляки. Тепер – баталій словесних з майже таким самим національним складом учасників та майже такою самою метою, хіба що тепер мова йде не про територіальне, а про інформаційне панування.
Інформаційна війна проти УПА почалася ще в далекі 1940-ві. Вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. Причому Німеччина в своїх листівках називала повстанську армію “московським утворенням”, а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, «запроданцями Гітлера», «українсько-німецькими буржуазними націоналістами».
Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, але й помножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї.
Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, навіть відверто вороже. Це є яскравим доказом того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.
Присутнім було представлено карту терену дій УПА у 1944 році на Волині та Поліссі, функціональну структуру УПА у 1945 році.
Щодо загальної чисельності учасників визвольного руху, то тут єдиними відомостями, якими володіють історики, є ті, що походять від карально-репресивних структур СРСР. За документами, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, протягом 1944-1952 років заарештовано 134 тис. осіб, розстріляно 153 тис., депортовано з України 203 тис. Отже, даючи кількісну характеристику українського визвольного руху 1940-1950 рр., можна стверджувати, що він охоплював близько півмільйона осіб, які в лавах ОУН та УПА, або своєю матеріальною допомогою спричинилися до його розвитку. Хто ж були ці люди? Абсолютна більшість із них – це звичайні сільські жителі різного віку, які патріотично несли на собі основний тягар підтримки збройного руху.
Історик спробував дати відповідь на головне питання: чого досягнули повстанці у своїй боротьбі? Для цього варто ретельніше придивитися до завдань, які вони ставили перед собою.
Після нетривалого періоду 1943—1944 років, коли існували підстави сподіватися на повне виснаження у війні і СРСР, і Німеччини, керівники визвольного руху тверезо оцінювали власні бойові можливості, а тому не мали на меті досягнути мілітарної перемоги над окупантами. Першорядним завданням для них був захист населення від репресій з боку окупаційних сил.
Як свідчать документальні джерела, другим і, мабуть, таки найважливішим завданням, яке ставив перед собою визвольний рух, була зміна свідомості українців, їхнє моральне та духовне виховання, яке мало підготувати суспільство до національної революції.
Українським повстанцям не вдалося скористатися плодами власної праці: в 1940—1950 х роках події світового масштабу не дали можливості такій революції відбутися. Проте, на думку історика, саме на теренах активної діяльності УПА наприкінці 1980 х років почався масовий національно-демократичний рух, який завершився відновленням незалежності України в 1991 році.
Безперечно, УПА – це своєрідний феномен у світовій історії. Водночас діяльність українських повстанців цілком вписується в рамки загальносвітового явища боротьби народів за свободу та державність, котре стало найпомітнішим історичним фактором другої половини ХХ століття, – завдяки йому політична карта світу протягом кількох десятиліть змінилася більше, ніж за декілька попередніх століть.
І саме в контексті загальносвітової боротьби поневолених націй розглядало свою діяльність керівництво Українського визвольного руху, про що яскраво свідчить його головне гасло: «Свобода народам! Свобода людині!»
З погляду української історії, УПА стала найвищою фазою розвитку українського визвольного руху ХХ століття, логічним продовженням попередніх його етапів: національного відродження початку сторіччя, національної революції 1917–1920-х років, періоду підпільної збройної боротьби УВО та ОУН 1920–1930-х років. Пройшовши ці етапи, визвольний рух розвинувся із невеликої групи інтелектуалів та бійців, що налічувала десятки осіб, у масовий загальнонаціональний рух, у якому були задіяні сотні тисяч людей.
Боротьба УПА стала основою для розвитку наступних етапів визвольного руху – дисидентського 1960-1980-тих років, масового національно-демократичного руху кінця 1980-тих початку 1990-тих і зрештою завершальної події в цьому процесі - Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Цей акт поставив крапку в справі існування колись могутнього Радянського Союзу і остаточно закріпив здобутки національно-демократичних революцій у Центрально-Східній Європі.
Та не зважаючи на це, ця армія досі залишається не визнаною у державі, поява якої стала можливою завдяки її жертовності.