Svitlana » 11 липня 2010, 15:56
dima_ternopil писав:Споконвіку в держави, у нації
Стало добрим законом, панове:
Жить не може людина у Франції
І не знати французької мови.
Жить не можна в Норвегії, Швеції,
Вже й в Прибалтиці, вже і в Молдові,
У Німеччині, в Польщі, у Греції
І не знати державної мови.
Тож думки пропливають, як тіні,
В далину, в безгоміння Дніпрове:
Жити можна лише в Україні
І не знать української мови
Євген Гайгара, Кривий Ріг
Сумно стає коли читаєш такі рядки...
Але стає веселіше, коли читаєш оці:
http://www.zaxid.net/blogentry/69708/
...місцеві поліціянти... розслідували справу про торговців живим крамом, привезеним до Німеччини з теренів колишнього СРСР.
Правоохоронці нарешті знайшли інсайдера, готового дати важливі свідчення в справі. Оскільки цей свідок виявився повією з України, котра ні бе, ні ме по-німецьки, то довелося шукати перекладача, котрий би при нагоді знався на юридичних тонкощах.
Таким чином Оксана здобула собі практику, а німецька поліція – корисного помічника. Принаймні так всім здавалося, допоки під час допиту не вилізла одна серйозна правова колізія. З’ясувало, що свідок-повія не знає не лише німецької, але й української мови.
Оксана, звичайно ж, чудово розмовляла і російською, але, знаючи карно-процесуальний кодекс ФРН, вона зразу ж зрозуміла, що добрий адвокат зможе на суді розвалити цю справу, як карткову хатинку. Адже свідок дає свідчення російською мовою, ліцензії на переклад якою в перекладачки не було.
- Пане лейтенанте, – звернулася Оксана до слідчого, – складається прикра ситуація: вона говорить російською.
- Ну, то в чому проблема? – здивувався поліціянт, – скажіть їй, хай говорить по-українськи!
- Але вона не вміє…
Лейтенант на мить замовк, ще раз переглянув паспорт свідка. «Громадянка України» – все в порядку.
- А що у Вашій країні є кілька державних мов?
- Та ні, лише українська.
- Вона є обов’язковою для вживання?
- Та, ніби, так.
- То поясніть їй, що вона повинна давати свідчення українською.
- Пояснювала вже…
Тут вже сам офіцер не стримався, повернувся обличчям до повії й, виразно карбуючи склади, промовив: «У-кра-і-ніш!»
До повії нарешті дійшло, що тут їй – не Україна, й у ліберальні мовні ігри з нею ніхто вже бавунькатися не збирається. Довелося відновлювати в пам’яті ті кілька непрогуляних уроків української мови, згадувати, слова, які колись казала їй бабуся, які чула з нечисленних україномовних програм на телебаченні. Врешті-решт справа з горем навпіл зрушила з мертвої точки.
[quote="dima_ternopil"][b]Споконвіку в держави, у нації
Стало добрим законом, панове:
Жить не може людина у Франції
І не знати французької мови.
Жить не можна в Норвегії, Швеції,
Вже й в Прибалтиці, вже і в Молдові,
У Німеччині, в Польщі, у Греції
І не знати державної мови.
Тож думки пропливають, як тіні,
В далину, в безгоміння Дніпрове:
Жити можна лише в Україні
І не знать української мови[/b]
Євген Гайгара, Кривий Ріг
Сумно стає коли читаєш такі рядки...[/quote]
Але стає веселіше, коли читаєш оці:
http://www.zaxid.net/blogentry/69708/
[quote]...місцеві поліціянти... розслідували справу про торговців живим крамом, привезеним до Німеччини з теренів колишнього СРСР.
Правоохоронці нарешті знайшли інсайдера, готового дати важливі свідчення в справі. Оскільки цей свідок виявився повією з України, котра ні бе, ні ме по-німецьки, то довелося шукати перекладача, котрий би при нагоді знався на юридичних тонкощах.
Таким чином Оксана здобула собі практику, а німецька поліція – корисного помічника. Принаймні так всім здавалося, допоки під час допиту не вилізла одна серйозна правова колізія. З’ясувало, що свідок-повія не знає не лише німецької, але й української мови.
Оксана, звичайно ж, чудово розмовляла і російською, але, знаючи карно-процесуальний кодекс ФРН, вона зразу ж зрозуміла, що добрий адвокат зможе на суді розвалити цю справу, як карткову хатинку. Адже свідок дає свідчення російською мовою, ліцензії на переклад якою в перекладачки не було.
- Пане лейтенанте, – звернулася Оксана до слідчого, – складається прикра ситуація: вона говорить російською.
- Ну, то в чому проблема? – здивувався поліціянт, – скажіть їй, хай говорить по-українськи!
- Але вона не вміє…
Лейтенант на мить замовк, ще раз переглянув паспорт свідка. «Громадянка України» – все в порядку.
- А що у Вашій країні є кілька державних мов?
- Та ні, лише українська.
- Вона є обов’язковою для вживання?
- Та, ніби, так.
- То поясніть їй, що вона повинна давати свідчення українською.
- Пояснювала вже…
Тут вже сам офіцер не стримався, повернувся обличчям до повії й, виразно карбуючи склади, промовив: «У-кра-і-ніш!»
До повії нарешті дійшло, що тут їй – не Україна, й у ліберальні мовні ігри з нею ніхто вже бавунькатися не збирається. Довелося відновлювати в пам’яті ті кілька непрогуляних уроків української мови, згадувати, слова, які колись казала їй бабуся, які чула з нечисленних україномовних програм на телебаченні. Врешті-решт справа з горем навпіл зрушила з мертвої точки.
[/quote]