Svitlana » 30 січня 2011, 12:57
Вдячна Івану Качуру за надзвичайно цікаву, і навіть унікальну, інформацію щодо лінгвістики нашої мови, розміщену на форумі
ПОШТОВХ: донецький вільний форум для вільних людей
Чи є артиклі в українській мові?
Питання, здавалося б, абсурдне. Ні, звичайно, скаже кожний вчитель-мовник, який все життя навчав дітей у школі, викладач педагогічного університету ім. М. Драгоманова або філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, які готують студентів до майбутньої педагогічної роботи, та навіть Голова правописної комісії Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.
В жодній граматиці сучасної української мови артиклі не згадуються, ні в одному підручнику ви їх не знайдете.
То що, це просто жарт?
Не зовсім, бо ж існує гарне прислів‘я, що в кожному жарті є доля правди. Може і в нашому випадку те, що сприймається як звичайний розиграш, ховає зернину істини.
Згадаймо – впродовж років більшовицької русифікації, штучного наближення української мови до російської, були відкинуті такі оригінальні її властивості, як кличний відмінок, вжиття двоїни, зменшилось використання модальних дієслів, тобто, якраз те, що надавало їй переваги і привабливості та наближало до європейських неслов‘янських мов. Гадаю, з артиклями відбулось те ж саме.
Захищаючи найголовніший інструмент інтелектуальної діяльності нашого народу від нападок невігласів, на мою думку, варто глибше зачіпати в пресі лінгвістичні проблеми як теорії походження і ролі національних мов в цілому, так і різні мовні особливості, зокрема, висвітлювати способи і приклади природного неписьмового народотворення граматики, дивні маловивчені явища в словникових засіках, а також нетрадиційні методи аналізу, класифікацій, списків, частотних, статистичних характеристик тощо.
Так, в порівняльному плані українську мову протягом всієї компартшовіністичної доби було прийнято співставляти виключно з російською. Сміливими на такому тлі здавались спроби київських мовознавців підрахувати кількість спільних рис української принаймні з іншими слов‘янськими мовами.
Як тільки це було зроблено, одразу ж виявилась хибність і штучність рознесення сукупності слов‘янських мов за географічною ознакою на південні, східні й західні, що було й залишається непорушною догмою для більшості “грамотних”, бо тиражувалося в усіх підручниках, довідниках і енциклопедіях останні 50-60 років, за життя вже трьох поколінь. Пропала і стовідсоткова впевненість у найближчій спорідненості так званих “братськосоюзних” мов. Так, хорватська (південна) і словацька (західна) для української виявились ближчими за російську, яка в свою чергу тяжіє до болгарської і македонської, завдяки істотному впливу на її формування церковнослов‘янської, фактично староболгаромакедонської. Втім, до широкого загалу результати подібних досліджень не дійшли та й не могли дійти, тому й не стали явищем масової свідомості.
Теперішні найсміливіші відкинули всі проміжні порівняльні ланки і навіть спадщину свого земляка киянина В.М. Ілліча-Світича, який титанічною працею зумів звести в єдине дерево майже всі мови світу, розвинувши за допомогою нової лігвістичної науки компаративістики ностратичну теорію, і повернулися до тези польського лінгвіста ХІХ ст., одесита Михайла Красуського про українську мову як найстаршу з індоєвропейських, ігноруючи навіть живу литовську. Його стаття на цю тему “Древность малороссийского языка” за 1879 р. передрукована у щорічнику “Індоєвропа” за 1991 рік.
Отже, табу на вільний пошук знято. Хоча подібні теорії обговорюються найчастіше в інтелігентських і патріотичних колах і часто заслуговують на прискіпливу наукову критику, на що сподівається і автор, вони, на моє переконання, збуджують зацікавлення громадськості мовознавчою проблематикою. Особливо, коли вона охоплює значно ширшу від слов‘янського кола множину усіх індоєвропейських мов.
І тут несподівано виявляється прикладна сьогоденна користь від таких досліджень.
Справді, Україна як незалежна держава дуже зацікавлена, щоб якомога більше людей, особливо молоді, знали іноземні мови. Тепер найпоширенішою є англійська, яка виконує функції міжнародної. Однак, активно вивчаються й інші германські та романські мови – німецька, французька, італійська, іспанська. Є потреба у вивченні деякими групами людей – дипломатами і бізнесменами – менш відомих європейських мов – датської, шведської, норвезької, румунської, португальської, новогрецької, ірландської тощо, аби підтримувати належні економічні й культурні контакти на континенті.
Названі мови належать якраз до індоєвропейських. Безпосереднє співставлення їх з українською, як на мене, то благодатна і незорана ще цілина. Одному недослідженому аспекту і присвячено дану публікацію.
Сподіваюсь, така тематика не може не зацікавити і письменників, основним матеріалом роботи яких є мова. А пізнання невідомого чи маловідомого в ній – шлях до нових текстів.
Характерно, що всі європейські мови романської і германської груп мають артиклі, і нашим дітям, а часто і дорослим людям доводиться знайомитися з цим граматичним явищем як ніби-то зовсім їм невідомим, що значною мірою ускладнює процес навчання. Вже в ім‘я цього варто попрацювати, як кажуть, вдень зі свічкою. Крім того, такі лінгвоархеологічні розкопки можуть виявити забуті або й незнані зв‘язки між українською та іншими мовами, сприяти виникненню почуття європейського спільномислення.
ПЕРШИЙ ПРИКЛАД ДЛЯ ЗАТРАВКИ
Візьмемо очевидний факт, який не відкидається традиційним мовознавством. Як відомо, неозначений артикль англійської мови “a (an)” походить від числівника “one – один”, а в німецькій залишився без зміни як “ein”. В українській розмовній мові він вживається точно так, як і в англійській (приклади навмисно підібрані з неї, а не з підручників чи творів письменників, аби показати органічність, природність цього граматичного явища): “Один чоловік підійшов до мене”, “одна баба сказала”, “ходила я до однієї знахарки”, “вийшло одне непорозуміння”, “мав я одну пригоду”, “одного дня сталось...”, “дав я одному майстру в ремонт”, “розв‘язав я задачку одним способом”.
Невизнання існування неозначеного артиклю дає “одні збитки”, бо ж чи може числівник в значенні однини бути водночас і множиною? Як на мене, то між цими граматичними категоріями “дві великі різниці”.
Зауважимо, що український неозначений артикль, по-перше – не змінив своєї форми числівника як і німецький і не є обов‘язковим як англійський, по-друге, несе ознаки роду, по-третє – відмінюється разом зі словом, до якого відноситься, копіюючи навіть форму множини. Але чи це відміняє його суть як артикля? Чи може цим і обмежуються всі аналогії і тому таке явище просто ігнорується, як ігнорувалась свого часу двоїна і кличний відмінок?
ЩО Ж ТАКЕ АРТИКЛЬ І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ?
Скористаємося підручником А.А. Реформатського “Введение в языкознание” (М., Учпедгиз, 1960). Саме слово це походить від французького article з латинського articulus – “сустав”, “член”. Артиклі не виражають відносин між членами речення і не створюють синтаксичних форм у мові, але вони є типовими граматичними поводирями до значимих слів. В теорії службових слів значення їх дуже велике. Функції їх різноманітні, виділяють їх принаймні п‘ять. Докладніше про це скажемо нижче.
Є відмінності за призначенням артикля. Скажімо, в німецькій мові він несе ознаку роду іменника та відмінку і стоїть окремо перед ним та є обов‘язковим. Спільними з німецькими виявились ознаки граматичного поводиря для українських неозначених артиклів, які, однак, дублюють їх зі значимим словом, чого нема в англійській, а у німецькій, колись було, а нині майже нема. Український поводир веде не сліпого, а зрячого, тому і не є обов‘язковим, в чому ми і далі переконаємось.
Візьмем тепер для порівняння означений артиклі “the“ з англійської мови, який походить від вказівних займенників “this ” – цей, ця, це, “these” – ці, “that” – той, та, те, “those” – ті. Вживається він тоді, коли йдеться про конкретний відомий об‘єкт.
На відміну від німецьких der, die, das, die, він не відмінюється, а по-українськи звучав би як цей, ця, це, ці, або той, та, те, ті, крім того ще й як цього, цієї, цих, цьому, цій, цим, цю, цією цього, або тієї, тих, тому, тій, тим, ту, тією. Отже, в українській мові означений артикль несе інформацію про число, рід та відмінок, подібно до німецької і на відміну від англійської, але знову ж таки дублює її – таким чином, стає необов‘язковим і тому не розпізнається як артикль. Але надлишок інформації дає можливість виконувати йому інші функції.
Вживається він не як обов‘язковий перед конкретним об‘єктом, а як тимчасовий замінник його, коли людина якраз не знає як назвати щось, або потребує час на те, щоб згадати і конкретизувати: “Підходить до мене цей, як його, куратор”, “ходив я в цю...кантору”, ”пробував я лікуватись цим...ну, ти знаєш, його роблять ніби з воску... Прополісом? Так!”. Коли один суб‘єкт мовлення передає іншому попередню граматичну інформацію про конкретний об‘єкт за допомогою означеного артиклю в іпостасі вказівного займенника, тим самим полегшується спільний пошук точного відповідника за контекстом.
В зв‘язку з такою роллю українські означені артиклі залишились між інших службових слів нерозпізнані, хоча можна легко продемонструвати, що вони якраз вживаються аналогічно до англійського варіанту з метою конкретизації: “Де це ти назбирав цих опеньків?” або “Це де ти набрався цих слів? “Забери ти цього кота від мене!”. Звичайний варіант без артиклів: “Де ти назбирав опеньків?”, “Де ти набрався таких слів? “Забери кота від мене”. Зауважте також, що означений артикль, будучи службовим словом, сам може стояти перед і після іншого службового слова: “де це…” і “це де…”.
Тобто, за допомогою означеного артиклю висловлюється певне ставлення до об‘єкту. В момент афектації в усній українській мові формально речення наближається до англійського варіанту. І якби ці нюанси були донесені до учнів і студентів на заняттях з української мови, їм значно легше було б звикати до обов‘язкового вживання артиклів в англійській. Бо була б засвоєна психологічна ситуація, яка породжує певні граматичні форми, і стає обов‘язковою ознакою мови і менталітету іншого народу.
Отже, явище артиклю, як службової частки в українській мові,
з функціями розрізнення граматичних категорій означеності/неозначеності, принаймні, не чуже. Чому ж воно не зафіксоване в нашій граматиці? ....
(Читати повністю)
“Літературна Україна”, № 17, 23 квітня 1998 р.
Дукля, № 4, 1998. – Пряшів. Словаччина.
Нова філологія, № 1(16), 2003 р. – Запоріжжя, ЗДУ.
http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1129
Вдячна Івану Качуру за надзвичайно цікаву, і навіть унікальну, інформацію щодо лінгвістики нашої мови, розміщену на форумі [url=http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=1521.msg25225#msg25225]ПОШТОВХ: донецький вільний форум для вільних людей[/url]
Чи є артиклі в українській мові?
Питання, здавалося б, абсурдне. Ні, звичайно, скаже кожний вчитель-мовник, який все життя навчав дітей у школі, викладач педагогічного університету ім. М. Драгоманова або філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, які готують студентів до майбутньої педагогічної роботи, та навіть Голова правописної комісії Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.
В жодній граматиці сучасної української мови артиклі не згадуються, ні в одному підручнику ви їх не знайдете.
То що, це просто жарт?
Не зовсім, бо ж існує гарне прислів‘я, що в кожному жарті є доля правди. Може і в нашому випадку те, що сприймається як звичайний розиграш, ховає зернину істини.
Згадаймо – впродовж років більшовицької русифікації, штучного наближення української мови до російської, були відкинуті такі оригінальні її властивості, як кличний відмінок, вжиття двоїни, зменшилось використання модальних дієслів, тобто, якраз те, що надавало їй переваги і привабливості та наближало до європейських неслов‘янських мов. Гадаю, з артиклями відбулось те ж саме.
Захищаючи найголовніший інструмент інтелектуальної діяльності нашого народу від нападок невігласів, на мою думку, варто глибше зачіпати в пресі лінгвістичні проблеми як теорії походження і ролі національних мов в цілому, так і різні мовні особливості, зокрема, висвітлювати способи і приклади природного неписьмового народотворення граматики, дивні маловивчені явища в словникових засіках, а також нетрадиційні методи аналізу, класифікацій, списків, частотних, статистичних характеристик тощо.
Так, в порівняльному плані українську мову протягом всієї компартшовіністичної доби було прийнято співставляти виключно з російською. Сміливими на такому тлі здавались спроби київських мовознавців підрахувати кількість спільних рис української принаймні з іншими слов‘янськими мовами.
Як тільки це було зроблено, одразу ж виявилась хибність і штучність рознесення сукупності слов‘янських мов за географічною ознакою на південні, східні й західні, що було й залишається непорушною догмою для більшості “грамотних”, бо тиражувалося в усіх підручниках, довідниках і енциклопедіях останні 50-60 років, за життя вже трьох поколінь. Пропала і стовідсоткова впевненість у найближчій спорідненості так званих “братськосоюзних” мов. Так, хорватська (південна) і словацька (західна) для української виявились ближчими за російську, яка в свою чергу тяжіє до болгарської і македонської, завдяки істотному впливу на її формування церковнослов‘янської, фактично староболгаромакедонської. Втім, до широкого загалу результати подібних досліджень не дійшли та й не могли дійти, тому й не стали явищем масової свідомості.
Теперішні найсміливіші відкинули всі проміжні порівняльні ланки і навіть спадщину свого земляка киянина В.М. Ілліча-Світича, який титанічною працею зумів звести в єдине дерево майже всі мови світу, розвинувши за допомогою нової лігвістичної науки компаративістики ностратичну теорію, і повернулися до тези польського лінгвіста ХІХ ст., одесита Михайла Красуського про українську мову як найстаршу з індоєвропейських, ігноруючи навіть живу литовську. Його стаття на цю тему “Древность малороссийского языка” за 1879 р. передрукована у щорічнику “Індоєвропа” за 1991 рік.
Отже, табу на вільний пошук знято. Хоча подібні теорії обговорюються найчастіше в інтелігентських і патріотичних колах і часто заслуговують на прискіпливу наукову критику, на що сподівається і автор, вони, на моє переконання, збуджують зацікавлення громадськості мовознавчою проблематикою. Особливо, коли вона охоплює значно ширшу від слов‘янського кола множину усіх індоєвропейських мов.
І тут несподівано виявляється прикладна сьогоденна користь від таких досліджень.
Справді, Україна як незалежна держава дуже зацікавлена, щоб якомога більше людей, особливо молоді, знали іноземні мови. Тепер найпоширенішою є англійська, яка виконує функції міжнародної. Однак, активно вивчаються й інші германські та романські мови – німецька, французька, італійська, іспанська. Є потреба у вивченні деякими групами людей – дипломатами і бізнесменами – менш відомих європейських мов – датської, шведської, норвезької, румунської, португальської, новогрецької, ірландської тощо, аби підтримувати належні економічні й культурні контакти на континенті.
Названі мови належать якраз до індоєвропейських. Безпосереднє співставлення їх з українською, як на мене, то благодатна і незорана ще цілина. Одному недослідженому аспекту і присвячено дану публікацію.
Сподіваюсь, така тематика не може не зацікавити і письменників, основним матеріалом роботи яких є мова. А пізнання невідомого чи маловідомого в ній – шлях до нових текстів.
Характерно, що всі європейські мови романської і германської груп мають артиклі, і нашим дітям, а часто і дорослим людям доводиться знайомитися з цим граматичним явищем як ніби-то зовсім їм невідомим, що значною мірою ускладнює процес навчання. Вже в ім‘я цього варто попрацювати, як кажуть, вдень зі свічкою. Крім того, такі лінгвоархеологічні розкопки можуть виявити забуті або й незнані зв‘язки між українською та іншими мовами, сприяти виникненню почуття європейського спільномислення.
ПЕРШИЙ ПРИКЛАД ДЛЯ ЗАТРАВКИ
Візьмемо очевидний факт, який не відкидається традиційним мовознавством. Як відомо, неозначений артикль англійської мови “a (an)” походить від числівника “one – один”, а в німецькій залишився без зміни як “ein”. В українській розмовній мові він вживається точно так, як і в англійській (приклади навмисно підібрані з неї, а не з підручників чи творів письменників, аби показати органічність, природність цього граматичного явища): “Один чоловік підійшов до мене”, “одна баба сказала”, “ходила я до однієї знахарки”, “вийшло одне непорозуміння”, “мав я одну пригоду”, “одного дня сталось...”, “дав я одному майстру в ремонт”, “розв‘язав я задачку одним способом”.
Невизнання існування неозначеного артиклю дає “одні збитки”, бо ж чи може числівник в значенні однини бути водночас і множиною? Як на мене, то між цими граматичними категоріями “дві великі різниці”.
Зауважимо, що український неозначений артикль, по-перше – не змінив своєї форми числівника як і німецький і не є обов‘язковим як англійський, по-друге, несе ознаки роду, по-третє – відмінюється разом зі словом, до якого відноситься, копіюючи навіть форму множини. Але чи це відміняє його суть як артикля? Чи може цим і обмежуються всі аналогії і тому таке явище просто ігнорується, як ігнорувалась свого часу двоїна і кличний відмінок?
ЩО Ж ТАКЕ АРТИКЛЬ І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ?
Скористаємося підручником А.А. Реформатського “Введение в языкознание” (М., Учпедгиз, 1960). Саме слово це походить від французького article з латинського articulus – “сустав”, “член”. Артиклі не виражають відносин між членами речення і не створюють синтаксичних форм у мові, але вони є типовими граматичними поводирями до значимих слів. В теорії службових слів значення їх дуже велике. Функції їх різноманітні, виділяють їх принаймні п‘ять. Докладніше про це скажемо нижче.
Є відмінності за призначенням артикля. Скажімо, в німецькій мові він несе ознаку роду іменника та відмінку і стоїть окремо перед ним та є обов‘язковим. Спільними з німецькими виявились ознаки граматичного поводиря для українських неозначених артиклів, які, однак, дублюють їх зі значимим словом, чого нема в англійській, а у німецькій, колись було, а нині майже нема. Український поводир веде не сліпого, а зрячого, тому і не є обов‘язковим, в чому ми і далі переконаємось.
Візьмем тепер для порівняння означений артиклі “the“ з англійської мови, який походить від вказівних займенників “this ” – цей, ця, це, “these” – ці, “that” – той, та, те, “those” – ті. Вживається він тоді, коли йдеться про конкретний відомий об‘єкт.
На відміну від німецьких der, die, das, die, він не відмінюється, а по-українськи звучав би як цей, ця, це, ці, або той, та, те, ті, крім того ще й як цього, цієї, цих, цьому, цій, цим, цю, цією цього, або тієї, тих, тому, тій, тим, ту, тією. Отже, в українській мові означений артикль несе інформацію про число, рід та відмінок, подібно до німецької і на відміну від англійської, але знову ж таки дублює її – таким чином, стає необов‘язковим і тому не розпізнається як артикль. Але надлишок інформації дає можливість виконувати йому інші функції.
Вживається він не як обов‘язковий перед конкретним об‘єктом, а як тимчасовий замінник його, коли людина якраз не знає як назвати щось, або потребує час на те, щоб згадати і конкретизувати: “Підходить до мене цей, як його, куратор”, “ходив я в цю...кантору”, ”пробував я лікуватись цим...ну, ти знаєш, його роблять ніби з воску... Прополісом? Так!”. Коли один суб‘єкт мовлення передає іншому попередню граматичну інформацію про конкретний об‘єкт за допомогою означеного артиклю в іпостасі вказівного займенника, тим самим полегшується спільний пошук точного відповідника за контекстом.
В зв‘язку з такою роллю українські означені артиклі залишились між інших службових слів нерозпізнані, хоча можна легко продемонструвати, що вони якраз вживаються аналогічно до англійського варіанту з метою конкретизації: “Де це ти назбирав цих опеньків?” або “Це де ти набрався цих слів? “Забери ти цього кота від мене!”. Звичайний варіант без артиклів: “Де ти назбирав опеньків?”, “Де ти набрався таких слів? “Забери кота від мене”. Зауважте також, що означений артикль, будучи службовим словом, сам може стояти перед і після іншого службового слова: “де це…” і “це де…”.
Тобто, за допомогою означеного артиклю висловлюється певне ставлення до об‘єкту. В момент афектації в усній українській мові формально речення наближається до англійського варіанту. І якби ці нюанси були донесені до учнів і студентів на заняттях з української мови, їм значно легше було б звикати до обов‘язкового вживання артиклів в англійській. Бо була б засвоєна психологічна ситуація, яка породжує певні граматичні форми, і стає обов‘язковою ознакою мови і менталітету іншого народу.
Отже, явище артиклю, як службової частки в українській мові,
з функціями розрізнення граматичних категорій означеності/неозначеності, принаймні, не чуже. Чому ж воно не зафіксоване в нашій граматиці? ....
(Читати повністю)
“Літературна Україна”, № 17, 23 квітня 1998 р.
Дукля, № 4, 1998. – Пряшів. Словаччина.
Нова філологія, № 1(16), 2003 р. – Запоріжжя, ЗДУ.
http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1129